Читати книгу - "Поза часом"

мате, смажила йому пиріжки і, як запевняв Росатті, була гарною в ліжку. А Чолу [99] відсилали спати до повітки, де колись небіжчик тримав уже продану бідарку; Чола була дівчинкою мовчазною, вона завжди ховала очі й при появі Росатті одразу кудись зникала, а під час вечері сиділа похнюплена та майже не говорила. Іноді він привозив їй якусь забавку чи цукерки, і тоді дівчинка насилу видушувала з себе «дякую, пане». Того вечора, коли Росатті привіз більше подарунків, ніж зазвичай, бо вранці продав «плімут» і тішився з того, вдова вхопила Чолу за плече й наказала навчитися нарешті дякувати донові Карлосу, як належить, і не бути такою дикункою. Росатті, сміючись, запевнив, що вибачає малій, бо знає її норов, аж раптом, глянувши на збентежену дівчинку, він наче вперше її побачив: побачив її темні очі та її чотирнадцять років, які починали напинати бавовняну блузку. В ту ніч у ліжку він відчув різницю, і вдова, мабуть, також відчула, бо заплакала й сказала, що він уже не любить її, як раніше, що напевне забуде її невдовзі, адже тепер він із нею не такий, як колись. Подробиці того, як вони залагодили справу, нам невідомі, однак вдова раптом пішла по Чолу й притягла її в дім. Власноруч зірвала з неї одіж, а Росатті чекав у ліжку, а що дівчинка кричала та відчайдушно опиралася, матір зв’язала їй ноги і вони залишалися зв’язаними, аж поки все скінчилося. Пригадую, Росатті трохи опустив голову й проказав чи то присоромлено, чи то визивно: «Як вона плакала…» Ніхто з нас не озвався, густа тиша тривала, поки набридливий Салас не бовкнув якусь дурницю, і тоді ми всі, а найперший Росатті, заговорили про щось інше. Я теж ніяк не відкоментував історію Анабель. Що я міг їй сказати? Що знав усе до найменших подробиць, хоча між обома історіями минуло щонайменше двадцять років, і цей чоловік не був комівояжером із Тренке Лаукена, так само як і Анабель не була Чолою? Що таке завжди відбувається більш-менш однаково з усіма на світі Анабелями, хоч іноді їх звуть Чолами.

23 лютого

Клієнти Анабель — вона зрідка згадувала чиєсь ім’я або якусь історію. Випадкові зустрічі в кав’ярнях нижнього міста, упізнання, якась репліка. Звісно, мені до цього було байдуже, гадаю, підтримуючи такі стосунки, ніхто не почувається клієнтом, як інші, до того ж я міг триматися впевнено, маючи привілей, по-перше, через листи, а по-друге, завдяки собі самому, бо щось у мені таки подобалося Анабель, і мені перепадало більше, ніж іншим: цілі вечори в її кімнаті, кіно, танці й щось таке, що, мабуть, було ніжністю, в кожному разі були бажання сміятися з будь-якого приводу й щира щедрість, із якою Анабель прагнула втіхи і вміла її дарувати. Неможливо, щоб вона поводилася так із іншими, з клієнтами, а тому мені до них було байдуже (хоч я гадав, нібито мені байдуже й до Анабель, але чому тоді все це приходить тепер на пам’ять), хоча в глибині душі я волів би залишатися одним-однісіньким і жити отак з Анабель, ну, й, звісно, із Сусанною теж. Однак Анабель доводилося заробляти на життя, і час від часу я пересвідчувався в цьому на конкретних прикладах: зустрів, приміром, якось на розі товстуна — я не знав і ніколи не запитував його імені, а вона називала його просто товстуном — і побачив, як він увійшов до її дому, й одразу уявив, як він проходить той самий шлях, що й я, сходинка за сходинкою, а тоді коридор, і кімната Анабель, і все інше. Пригадую, я подався до «Фрегата», хильнув віскі й перечитав усі зарубіжні новини в «Ла Расон», а подумки уявляв товстуна з Анабель, це було безглуздо, але я почувався так, наче він без жодного на те права заліз у мою постіль.

Либонь, через це я не надто чемно повівся з Анабель,

коли за кілька днів вона з’явилася в моїй конторі. Я добре знав усіх своїх епістолярних клієнток (доволі цікаве слівце, еге ж, Зигмунде?), відтак угадував їхні забаганки та настрій, щойно вони віддавали чи починали диктувати мені листа, тож я й не почухався, коли Анабель мало не крикнула:

«Напиши негайно Вільяму, нехай привезе пляшечку, ця сучка не повинна жити». «Du calme» [100], — відказав я (вона досить непогано петрала по-французьки), — хіба можна так гарячкувати, навіть не ковтнувши вермуту. Однак Анабель не тямилася від люті й, перш ніж продиктувати листа, розповіла, що Доллі відбила в Маручи ще одного грошовитого клієнта з машиною, а в «Чемпе» теревенить, мовляв, учинила так, аби врятувати його від сифілісу. Я запалив сигарету, наче викинув білий прапор, і написав листа, в якому по-дурному йшлося про пляшечку вкупі зі сріблястими сандаліями тридцять шостого з половиною (на крайній випадок тридцять сьомого) розміру. Зробивши необхідні підрахунки, я змінив розмір на п’ятий та п’ятий з половиною, аби не створювати Вільяму проблем, тож лист вийшов стислим і діловим, без жодних почуттів, яких зазвичай вимагала Анабель, хоча останнім часом із зрозумілих причин вона дедалі менше їх вимагала. (А які, на її думку, я міг писати Вільяму прощальні фрази? Вона вже не вимагала перечитати їй листа, а негайно йшла, попросивши тільки, щоб я його надіслав, тож не знала, що я й далі залишаюся вірним її стилю й пишу Вільямові про тугу та любов — не через надмір доброти, а щоб убезпечити відповідь і подарунок, а це, зрештою, мало бути для Анабель найточнішим барометром.)

Того дня я неквапно все обміркував і, перш ніж заклеїти конверта, поклав до нього ще один аркуш, на якому коротко відрекомендувався Вільяму як перекладач Анабель і попросив його зайти до мене, щойно він зійде на берег, у кожному разі до того, як він зустрінеться з Анабель. Коли за два тижні він зайшов до мене, його жовті очі вразили мене більше, ніж задерикуватий і водночас стриманий вид, якого прибирають моряки, опинившись на суходолі. Ми не розводилися довго, я сказав йому, що знаю про пляшечку, але все не так жахливо, як гадає