Читати книгу - "Все буде добре"

Антон застиг. У Галичі знаходились основні складські приміщення «Української Транспортної Компанії».

– Так що зараз сказати, що ми працюємо собі у збиток, – це не сказати нічого.

– Вікторе Євгеновичу, але нащо ви тоді мене…

– Антоне, мені потрібні відповіді! Я не можу боротись проти ворога, якого не знаю. А боротись я планую. Вирвати зуби, видавити очі, стерти падлу на порох! – голос у трубці перевів подих. – Я не для того будував усе з нуля, щоб віддати за копійки якимось «бізнесменчикам». Тому мені потрібен ти. Хтось підставив тебе, запроторив до в’язниці, щоб налякати мене. Розмотай клубок і знайди, хто тримає інший його кінець.

– Я не знаю, чи зможу…

– І я не знаю, чи ти зможеш. Але це краще, ніж чекати, поки мені всадять ножа в спину. Тому успіху тобі, Антоне.

– Дякую…

Nokia озвалась короткими гудками. Антон заховав телефон у кишеню та глянув на Оперний театр, до якого автоматично дійшов. Хтось підставив його, щоб натиснути на «УТК»? Але чому на нього? Відповідь прийшла сама собою. Він – довірена особа Віктора Євгеновича, майже заступник, у курсі всіх його справ. Втрата працівника такого рівня – це удар, від якого не так просто оговтатись. Та ще й повінь у Галичі…

Депресія відступала, на її місці з’являлося забуте робоче планування. Потрібно знайти Юліка, дізнатися, що насправді трапилось того вечора, а далі… Антон розвернувся та рушив геть від Оперного театру. Він ще не розумів, що йому потрібно робити, але точно знав, куди треба йти.

Він зіткнувся з Юліком, якраз коли той виходив із дому. Один із його кращих друзів підняв погляд, пополотнів, вичавив із себе щось на зразок: «Але ж ти не мав вийти» – та… кинувся навтьоки. Це збило Антона з пантелику й дало втікачеві півсекунди фори. Наступної миті чоловік схопив шматок цегли, яким підпирали вхідні двері, та шпурнув його навздогін. В армії Антон метав гранату краще за всіх, і ця наука не пройшла даремно. Цегла поцілила в ногу, Юлік зашпортався й розпластався на асфальті. Піднятися не встиг – Антон схопив утікача, повернув обличчям до себе та сів зверху. Не було плану подальших дій, але щось підказувало: лише не зупиняйся. І недаремно.

– Мене змусили, мене змусили! – по-дитячому зарепетував дорослий чоловік, якого в минулому житті Антон називав своїм другом.

– Змусив хто? – натомість запитав колишній в’язень, для наочності піднявши кулак.

– Я не знаю, я його не знаю, – белькотів Юлік, переводячи переляканий погляд із кулака на обличчя Антона й назад. – Він зустрів мене перед вечіркою і сказав, що вб’є всю мою родину, якщо я зіпсую сюрприз. Він нічого не пояснював, лише сказав за будь-яких обставин поводитись, наче все так і має бути.

Антон однією рукою стискав шию Юліка, іншою – повітря, але ніяк не міг схопити вислизаючу думку за хвіст. Який чоловік? Який сюрприз?

– Я думав, це якийсь хворий жарт, – продовжував Юлік. – А потім ти раптом вирубився. А слідом зайшов він і всадив кулю прямо в Івана. Глянув на кожного з нас і сказав: «Я не жартую». І вийшов. Розумієш, просто взяв і вийшов. А ми залишились. А що ми мали робити? Він прийшов би до кожного. А як же наші сім’ї, як же наші діти?

– У тебе немає ні дітей, ні дружини! – огризнувся чоловік.

Юлік захлинувся у своїх поясненнях.

Підстава. Це дійсно було підставою. Віктор Євгенович не брехав.

– Як він дізнався про нашу зустріч? Це ж було спонтанне рішення!

Правильне питання. Антон давно планував зустрітись, однак остаточна дата була спонтанною. Віктор Євгенович відмінив рейс, у хлопців раптом виявився вільний вечір, Катерину він відправив на кілька днів до мами в Бистрицю. Іван же вирвався з роботи заради цієї зустрічі. Ваня…

– Я не знаю. Я… Я не знаю. Я не казав, їй-Богу, не казав.

Нитка розслідування обірвалась. Слідчий з Антона був паскудний.

– Слухай, не треба мені мститись, добре? Це ж не моя провина. Це ж просто всі, ну, і я, і ми…

– Та кому ти треба? – сплюнув Антон, відштовхнувши Юліка, та підвівся.

Він ще не знав, куди саме йому потрібно йти, але надзвичайно важливо було не зупинятись.

Ноги самі привели його до винайнятої квартири. У ній інколи жила Марія. Сюди вони втікали від усіх і кожного, і це стало притулком для їхнього кохання. Чи що там між ними було? Антон сумно усміхнувся. За цей майже-рік Марія жодного разу не прийшла до нього. Може, боялася зустрітись із Катериною. Може, просто не могла бачити його за ґратами. Скільки варіантів «може» – стільки й додаткових запитань, але, вибираючи місце для втечі чи людину для сповіді, Антон усе одно зупинявся на ній. Стільки всього змінилось, але дещо так і залишилося незмінним.

Марія саме виходила з кімнати, коли він відчинив двері ключем, залишеним під хідником. Жінка охнула, зробила крок назад і завмерла, не вірячи власним очам. На мить Антону здалося, що вона розвернеться й почне втікати. Десь так, як лише годину тому вчинив Юлік. Однак цього разу він помилився. Марія кинулася до нього.

– Ти є! Господи, ти є! – вигукнула – і решта слів зникли десь у