Читати книгу - "Все буде добре"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Отже, пане Олександре, тепер ви в курсі справи. Справи приймають кепський напрямок, еге ж? Увірвався такий у сяючих латах на землі варварів, розмахуючи мечем, виблискуючи щитом, такий чистий і правильний, бо знає, що десь там, за межею, є ті, хто прикриють твою дупу, коли стане гаряче, хто витягне тебе з цього Задупинська, яке ти так героїчно хочеш перетворити на цивілізацію. От тільки якщо обрубати тобі крила, цей зв’язок – скільки залишиться твого героїзму? Скільки часу протримається герой, перш ніж перетвориться на такого ж варвара, як і світ навколо? Ігор Жатек усміхнувся своєму деформованому відображенню в червоному плесі келиха. А дізнаймося!
3Він саме доїдав свою кашу, коли прийшли слова у супроводі металевого скрипу.
– Шуацу, на вихід!
Чоловік підняв голову, здивовано глянувши на наглядача. Катерина приходила позавчора, а інших відвідувачів у нього не було. Усі забули про існування такої людини, як Антон Шуацу, після того, як за його спиною зачинилися ворота в’язниці.
– Мені повторити? – поцікавився наглядач, і Антон підвівся.
У тюрмі не любили повторювати.
Однак цього разу його повели не до переговорної кабінки, не в карцер і навіть не на зовнішнє подвір’я. Заплутана дорога вивела до адміністративного корпусу, де перед Антоном розклали документи, вручили ручку й підказали: «Підписуй». Чи був у нього інший вихід? Чи були в нього інші бажання? Жодних. Тому Антон постав свій підпис у всіх місцях, позначених галочкою, і за кілька годин опинився на вулиці. За межею в’язниці. Розгублений. Переляканий. Утомлений.
Він глянув праворуч, потім ліворуч. Повз Львівську установу виконання покарань № 19 (в народі – «Бригідки») ходили поодинокі перехожі, їздили авто, двічі прогуркотів старенький трамвай. Сонце сліпило очі, а погода була такою ж, як і рік тому, коли його сюди привезли. І наче нічого не змінилось за цей час. Усьому світові було байдуже до Антона, якого майже рік протримали за ґратами, а потім виштовхали, не сказавши й слова. Він покрутив головою, знизав плечима та почвалав униз Городоцькою вулицею. Навіть якщо не знаєш, куди йти, – іти все одно потрібно.
Тишу порушив телефонний дзвінок. Цей маленький чорний апарат Антону втиснули в руки на виході, а в чоловіка не було ні сил, ні бажання доводити, що це не його. І зараз Nokia старого зразка привертала до себе увагу колишнього засудженого.
– Слухаю, – Антон підняв слухавку.
– Можеш не дякувати, – промовив басистий голос. – Вирахую з твоєї зарплатні.
– Вікторе Євгеновичу? – здивувався Антон.
– Він, він. І не треба робити такі круглі очі. Кому ти ще потрібен, окрім свого начальника?
Антон криво посміхнувся. Дійсно. Однак зупинився та різко обернувся:
– Ви десь тут?
– Ну звісно, я тут! Я ж не хочу, щоб, витративши такі гроші, мій підопічний на радощах кинувся під трамвай. А то бували ексцеси…
Віктор Євгенович прочистив горло, а Антон усе намагався знайти серед мінімалістичного наповнення вулиці знайоме обличчя.
– І не крути так головою – скрутиш собі в’язи, – порадив телефонний апарат. – Я тут, але нам із тобою зовсім не обов’язково зустрічатись. Ти ж у нас зек зі вбивством у послужному списку, а я – поважний бізнесмен. І поки ми не закриємо цю історію, псувати власну репутацію я не збираюся.
Зі вбивством у послужному списку… У пам’яті зринуло Іванове зогниле обличчя, а слідом прийшла безсила лють. Зрештою, не можна змінити зробленого. Не можна собі пробачити…
– До речі, про історію. Я знаю, який ти, коли вип’єш, і хоч ти стаєш агресивним мудаком, зате завжди знаєш, коли потрібно зупинитися.
Від цих слів у пам’яті сплили всі абсурдні й подекуди протизаконні речі, які Антон робив із пацанами «по п’яні». Так, їм тоді було всього лише шістнадцять, і з того часу багато чого змінилося, але, можливо, ця агресія залишилась? Накопичувалась, щоб одного разу вистрелити? Вистрелила…
– Та і якось гладко знайшлись докази, усі твої друзяки сказали правильні слова. Повір мені, Антоне, я багато бачив підстав, і це дуже схоже на одну з них. На твоєму місці я б використав свій передчасний вихід на волю з користю. І, можливо, ти не пам’ятаєш, як усе було насправді, але згадай: ти там був не сам.
Чоловік зупинився. Дійсно, він же був не сам. Вони з компанією саме святкували його повернення. Півтора роки Антон возив вантажі для Віктора Євгеновича, вириваючись додому на день-другий, а пацани все бубніли: «Забув про нас, забив». І от, отримавши нарешті робочу перерву, Антон вирішив зібрати стару компанію і згадати шкільні часи. Усіх знайти не вийшло: Андрій переїхав до Києва, Степан залишився в селі, зате Юлік, Петро, Василь та Іван…
Антон силою відігнав спогад про зогниле обличчя. Вані вже немає, але решта можуть знати. Мають знати правду. Антон напружено думав. Василь планував їхати в Польщу на заробітки. Про Петра Антон ніколи багато не знав. Зате Юлік усі ці роки проживав за однією й тією ж адресою. Малоймовірно, що щось змінилося. Отже, Юлік.
Віктор Євгенович сприйняв мовчанку по-своєму:
– Зрештою, тобі вирішувати, що робити зі своїм життям. Телефонуй, як розберешся.
– Дякую… Чекайте, Вікторе Євгеновичу, чекайте! Чому ви витягнули мене?
У трубці мовчали. Зрештою абонент озвався:
– Після твого ув’язнення в «УТК» пішла темна смуга. Мені кілька разів пропонували злиття на невигідних умовах. І явно дали зрозуміти,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Все буде добре», після закриття браузера.