Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

– Який чудовий! І він належить твоєму батькові?

Мені було боляче таке чути й бачити вогник захоплення в його очах, та це почуття швидко минулося, бо я його дуже любила: він здавався мені таким гарним, таким благородним. Він сподобався всій нашій рідні, всім дядькам і тіткам, двоюрідним братам і сестрам. Запросили багато гостей, позачиняли й позавішували щільно всі двері, засвітили світильники, і, як усім стало жарко, затишно й навіть душно, почався веселий бенкет на честь моїх заручин.

Коли скінчився бенкет, мого батька здолала пиха, і він не зміг утриматись від спокуси похвастати своїм багатством і показати Калулі, яким величезним скарбом він володіє, а головне – йому хотілося потішитись здивуванням бідняка. Я мало не плакала, та сльози не допомогли б відрадити мого батька, тому я нічого не сказала, а просто сиділа мовчки і страждала.

На очах у всіх батько пішов просто до схованки, дістав риболовні гачки, приніс і висипав їх над моєю головою так, що вони, виблискуючи, безладно впали на поміст біля колін мого коханого.

Звичайно, від такого приголомшливого видовища у бідного хлопця перехопило подих. Він тільки широко розплющив очі й заціпенів з подиву, нездатний зрозуміти, як може одна людина володіти таким неймовірним багатством. Потім він підвів сяючий погляд і вигукнув:

– А, то це ви знаменитий мільйонер!

Батько й гості вибухнули голосним і вдоволеним сміхом, а коли батько недбало зібрав свій скарб, наче це був просто непотріб, здивуванню бідного Калули не було меж.

– Невже ви ховаєте їх, не перелічивши?

Батько хвалькувато зареготав і сказав:

– Ну, правду кажучи, відразу видно, що ти ніколи не був багатий, коли якісь там один-два риболовні гачки здаються тобі таким багатством.

Калула зніяковів, похилив голову, проте відказав:

– Це правда, сер, я ніколи не мав навіть зазубня від одного з цих коштовних гачків і не зустрічав ще людини, в якої їх було б стільки, що годилось би перелічувати, бо найбагатша людина, котру я досі знав, володіла лише трьома гачками.

Мій чванькуватий батько знову зареготав від пустопорожнього захвату, щоб створити враження, ніби він не звик рахувати і пильно охороняти свої гачки. Розумієте, він просто туману напускав. Рахувати? Таж він перелічував їх щодня!

Я зустрілася й познайомилася з коханим на світанку, привела його додому через три години, коли вже смеркало – дні тоді коротшали, надходила шестимісячна полярна ніч. Наше свято тривало багато годин; нарешті гості розійшлися, а родина наша розмістилася попід стінами на спальних лавах, і незабаром усі, крім мене, поринули в сон. А я була занадто щаслива, занадто схвильована, щоб заснути. Довго, довго лежала я зовсім тихо, коли це повз мене майнула якась тінь і розтанула в темряві, що повивала найдальший куток дому. Я не могла розібрати, хто це, не помітила навіть, чоловік це чи жінка. Нарешті ця ж людина, а може, й інша, пройшла повз мене назад. Я роздумувала, що це все означає, але, так ні до чого не додумавшись, заснула.

Не знаю, чи довго я спала, та раптом прокинулась і почула страшний голос мого батька: «О великий боже снігів, один гачок зник!» Щось мені віщувало: нещастя чигає наді мною, і кров захолола в жилах. Ту ж мить передчуття справдилося – батько закричав: «Вставайте всі і хапайте чужинця!» Звідусіль знялися крики й прокльони, і в темряві заметушилися невиразні постаті. Я кинулась на допомогу коханому, але було вже запізно,– мені лишалося тільки чекати й ламати собі руки, бо його вже відгородили від мене живою стіною і в’язали йому руки й ноги. Аж коли його міцно зв’язали, мене допустили до нього. Я припала до його бідного, змученого тіла й гірко плакала у нього на грудях, а батько й уся рідня глузували з мене та обсипали його погрозами й паплюжили. Він зносив знущання із спокійною гідністю, і за це я ще більше полюбила його. Я була горда й щаслива з того, що терплю наругу разом із ним і заради нього. Я чула, як мій батько наказав скликати старійшин племені, щоб засудити мого Калулу на смерть.

– Як? – спитала я.– Не пошукавши навіть загубленого гачка?

– Загублений гачок! – закричали всі глумливо.

А батько додав, кепкуючи:

– Відійдіть усі набік і будьте цілком серйозні – вона наміряється шукати загублений гачок! О, вона таки знайде його!

При цьому вони всі знову засміялися.

Я не збентежилась – у мене не було ні страху, ні сумніву. Я сказала:

– Смійтеся, тепер ваша черга сміятися. Та почекайте настане й наша, ось побачите.

Я взяла світильник. Я гадала, що вмить знайду цей нікчемний гачок, і заходилася шукати так упевнено, що люди споважніли, починаючи усвідомлювати, що, можливо, вони поквапились. Та ба! О, гіркота цих пошуків! Запала глибока тиша, вона тривала довго – можна було перелічити десять або й дванадцять разів свої пальці, а потім серце моє почало завмирати, і навколо мене знову залунало глузування; воно ставало все голосніше і впевненіше, і коли я, нарешті, відмовилась від пошуків, усі вибухнули зловтішним реготом.

Ніхто ніколи не довідається, що я тоді витерпіла. Та любов підтримала мене, надала мені сили, і я по праву зайняла своє місце поруч з Калулою, обняла його за шию й шепнула на вухо:

– Ти не винен, мій рідний, я знаю. Але скажи це мені сам ради мого спокою, тоді я зможу витерпіти все, що на нас чекає.

Він відповів:

– Я не винен, і це така ж правда, як і те, що я стою зараз перед смертю. Хай тебе це втішить, о зранене серце, заспокойся, о дихання моє, життя мого життя!

– Тоді хай приходять старійшини!

І тільки я мовила ці слова, знадвору почулося рипіння снігу, а потім у дверях з’явилися одна по одній згорблені постаті – старійшини.

Батько офіційно звинуватив в’язня і докладно розповів про все, що сталося вночі. Він додав, що за дверима стояв сторож, а в домі не було нікого, крім родини й чужинця.

– А хіба родина може украсти своє власне майно?

Він замовк. Старійшини довго сиділи мовчки. Нарешті, один по одному вони сказали, кожний своєму сусідові: