Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"

А вже наступної миті скосивши очі додолу, вона побачила, як ненависний кабанчик падає на підлогу – просто на праву скроню, але вже в повітрі розвертаючись донизу тім’ячком!..

Так він і гепнувся об підлогу біля ніг медсестри.

Точнісінько так, як в її потаємних мріях!!!

Це що ж таке… злочин?!

Але ж вона не хотіла!..

Чесне слово – не хотіла!!!

Це все вона – ця багряна гора з полум’янисто облямованими крильми!..

Стелла заклякла, не знаючи, що робити і як повестися. Багряний Янгол схилився над дитинчам, що від болісного удару тихенько пхинькало біля ніг медсестри, обережно провів гігантською вогнистою долонею по його тім’ячку і правій скроні. Потім невідомо звідки (здавалося, звідусіль – з усього довколишнього простору) забринів сурмоподібний голос:

– Усе гаразд, зв’язок забезпечено.

І… примара розтанула в повітрі!!! Зникла, немовби ніколи її тут не було!..

– Стелло!.. Агов, Стелло?.. Скільки ще на тебе чекати?!

Медсестра здригнулася. Заціпеніння, що міцно стискало її в обіймах ще за якусь мить до цього, зникло без сліду, як і примара. Вона підхопила і міцно притисла до грудей кабанчика, озирнулася на всі боки й переконалася, що ніхто інший не бачив вияву кричущої халатності з її боку. Ну, то й добре!..

– Стелло, та що ти там робиш?!

– Та біжу вже, біжу…

Пришвидшивши крок, медсестра щодуху понеслася коридором. Якщо навіть хтось щось спитає – вона так і скаже: «Мені привиділося незрозуміле. Примара якась багряно-вогняна. Я тут ні до чого».

А якщо не спитають… Ну, отож не спитають! Так навіть краще.

А якщо кабанчик цей подохне?..

Ну, отже, подохне. Зрештою, це справедливо. Вона ж витримала смерть двійняточок – Кукуцаполя й Ізольди!.. Отож і ця Агата Самсонівна Сивак (у дівоцтві Литвак) витримає, нікуди не дінеться.

Якщо ж кабанчик не подохне… Ну, тоді нехай ідіотом виросте! Це ще краще: намучиться тоді з ним ця балакуча мамка…

– Де тебе чорти носять? – спитала старша медсестра, стоячи біля дверей п’ятої палати.

– Ой, та важко ж таке дитя тягати, – зітхнула вона.

– А чого малий пхинькає? – продовжила старша медсестра підозріло. – Усі ж спали, коли їх з дитячої забирали.

– Не знаю. Мабуть, усрався, – буденним тоном мовила медсестра і про всяк випадок спитала: – Може, переповити його спочатку?..

– Ні, спочатку дай мамці. Зараз за графіком годування – ну, то нехай нагодує, а вже потім переповиватимемо, – вирішила старша. – Зрештою, це добре, що він не спить: не доведеться будити. Що ж, давай немовля матері, а далі розберемося.

Стелла кивнула й увійшла до палати.

Редакція газети «Соціалітичний Донбас», Донецьк, початок березня 1963 року

– Ну що ж, дорогі товариші, дозвольте представити вам нашого нового співробітника – Стуса Василя Семеновича. Він працюватиме у нас на посаді літредактора україномовної частини редакції. Чи має хтось запитання до нашого нового співробітника?

– Які можуть бути запитання до літредактора, та ще й україномовного, – скрушно зітхнув хтось із присутніх.

– А-а-а… в чім річ, власне? – миттю зреагував головред.

– Та знаємо ми цих літературних редакторів, цих… філолухів!..

Василь відзначив подумки як крихітну паузу, зроблену недоброзичливцем, перш ніж вимовляти останнє образливе слово, так і загальний презирливий тон його слів. Ураховуючи це, відповів якомога стриманіше:

– Між іншим, до вашої газети я прийшов, попрацювавши підземним плитовим на шахті.

– На якій саме, якщо не секрет? – в голосі недоброзичливця відчувся легенький натяк на зацікавленість.

– На «Октябрьській». Це тут, у Донецьку.

– Ну-у-у… це ще сяк-так.

– Більше запитань до нашого нового співробітника немає?

– Нехай скаже, що він робив улітку торік під час невдалої спроби фашистського заколоту134 в нашому пролетарському місці.

– Я би дуже попросив!.. – тон головного редактора був дуже суворим, проте той, хто запитував, повторив:

– Нехай відповість! Ми ж маємо знати, з ким працювитимемо: з фашистським посіпакою чи з нашою людиною?

Головред зібрався заперечити повторно, однак Василь відповів коротко і просто, причому вичерпно:

– Я працював.

– Якщо він знає, що таке шахта і чим у ній тхне, то й добре, – констатував хтось інший. – Бо якщо людині треба в термінології розбиратися, якщо треба вивчити, чим штрек від шурфу відрізняється… тоді ситуація поганенька. А якщо на шахті попрацював і ні в які фашистські страйки не вгрузав, то це додатковий плюс. Що ж, хай так.

– Тоді будемо вважати, що все добре, – кивнув головний редактор.

А Василь подумав, що доводити своє право працювати в цьому нелюб’язному колективі йому доведеться ще довго. Ох, і довгенько ж!..

Село Княжичі, Київщина, 7 квітня 1963 року

Тетяна Михайлівна ніжно голубила волосся сина і все повторювала:

– Федько, мій Федько… До чого ж великим ти виріс! От тільки вчора, здається, народився, а погляньте на нього, людоньки добрії: уже студент! Та не просто студент, а в самій академії малярській!

– Мамо! Та не в малярській академії ж, а в Київському державному художньому інституті135.

Проте Тетяна Михайлівна лише усміхається й махає рукою: їй байдуже, як там правильно та академія малярська зветься, головне в тому, що синочок її там навчається! Її Федько – та й в академії. Та ще й у Києві…

Добре, що матінку пристаркувату не забуває провідати принагідно. От сьогодні, наприклад, подвійне свято – одразу ж і Благовіщення, й Вербна неділя. Вона ж так чекала, так сподівалася, що він приїде, що не забуде… І от справді – заїхав таки! Сталося, як гадалося.

І раптом…

– Синку! А чи пам’ятаєш ти, як намалював на дошці Бога?

– Звісно, мамо, пам’ятаю! Ондо ж ікона ця висить у красному кутку, рушниками вишитими огорнута.

– Так, синку. Вона сама… А пам’ятаєш, ти писав мені, що в лаврі Києво-Печерській було тобі видіння – що Сама Пресвята Богородиця на вербовій корі перед тобою з’явилася? Пам’ятаєш? То я хотіла би…

Нібито згадавши щось важливе, Федько з розчарованим виглядом ляснув себе по чолу і потягнувся до наплічника, однак раптом завмер і спитав:

– Ви щось почали говорити, мамо, а я тут про своє згадав… Вибачте, ви про щось хотіли б дізнатися?

– Так, хотіла спитати, чи не привіз ти мені ту Богородицю, яку в лаврі на вербовій корі намалював?

– Та ні, мамо, ви трохи не так зрозуміли, – розсміявся синок. – Я тоді Богородицю і справді на корі дерева побачив, але ж тільки побачив! Тому й не малював, бо нічого у мене при собі не було: ні олівця, ні пензля з фарбами, ні навіть мастихіну