Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"

– Ну-у-у… Головне, що ти її побачив, – мовила матір примирливо. Хоча якщо чесно, то була дуже розчарована цією відповіддю. Насправді ж їй так хотілося мати ну хоч би ще одну іконку, синочком намальовану!

Як раптом…

– Так, мамо, головне, що я її побачив. Але це ще не все.

– А що ж іще?..

– Повернувшись того дня додому, я побачив знов… побачив знов…

Говорячи це, Федько порпався у наплічнику. Нарешті видобув звідти невеличкий газетний згорточок і мовив:

– От тоді вже я мав під рукою все необхідне, мамо, тож і намалював оце. Дивіться! Тепер це ваше, матусю моя ріднесенька…

Це був ще один малюнок на дощечці, тільки на відміну від Бога з красного кутка їхньої хати, це була якась хмароподібна багряна істота, схожа на гору живого вогню. Та ще й із величезними крилами за спиною, облямованими по краях полум’янистими кантиками.

– І що ж воно таке, синку? – чи то з недовірою, чи з легесеньким побоюванням спитала Тетяна Михайлівна.

– Це Багряний Янгол, мамо! – з непідробною серйозністю на обличчі мовив Феодосій і, відчувши материну нерішучість, повторив: – Так-так, матусю, це ваше. Він з’явився мені того ж дня, коли я побачив Богородицю на корі. Отож Янгола цього Багряного я таки намалював, бо тепер вже мав під рукою все необхідне. Звісно ж, погоджуюсь: від канонічного малюнок дуже далекий, тому не треба вішати нову картину поруч з намальованим колись давно Богом! Але сам малюнок прийміть, будь ласка. Нехай він завжди нагадує вам про те, що виростили сина-живописця.

І посміхнувся весело й завзято.

Палац з’їздів, Кремль, Москва, 22 червня 1963 року

– Що ж, Миколо Вікторовичу, вітаю вас з обранням секретарем Центрального Комітету Комуністичної партії Радянського Союзу! Це висока честь і велика відповідальність, проте ви впораєтесь, неодмінно впораєтесь.

Присутні дружно зааплодували, він слухняно зобразив на обличчі посмішку та почав розкланюватися на всі боки. Хоча якщо чесно, то нове призначення його вкрай не задовольняло. Адже минуть буквально лічені дні, й йому доведеться розпрощатися136 з посадою Першого секретаря ЦК КПУ, щоб мати можливість повною мірою віддатися новій роботі тут – у столиці Радянського Союзу.

І отака прикрість: там, у Києві, він був першим над усіма – тоді як тут, у Москві, став одним із багатьох секретарів ЦК, рівних собі… й навіть більш заслужених, якщо зважати на цеківський стаж. Як там сказав якийсь древній пуриц: «Краще бути першим у провінції, ніж другим у Римі»137? Що ж, він таки мав рацію! Безперечно, мав.

Сільський клуб колгоспу «Будівник комунізму», Хомутець, Житомирська область, 28 вересня 1963 року

З-поміж решти населених пунктів Хомутець виділявся наявністю власної семирічки: ще на самому початку радянської влади цей навчальний заклад був зведений на території садиби місцевого дяка Пащевського замість старорежимної церковно-парафіяльної школи. До того ж у Хомутецькій семирічці оволодівали грамотою діточки з довколишніх сіл – Вільшків, Краківщини й Дубрівки. А в розкішних будинках місцевих гнобителів трудового селянства Григорія Васильчука та Костянтина Пащевського, конфіскованих на користь чесних трударів, тепер квартирували народні педагоги й навчалися найменші дітлахи…

Однак не можна ж вічно існувати за рахунок зробленого на самому початку нового життя?! За понад чотири десятиліття багато чого змінилося. Отож коли директором школи призначили Івана Даниловича Данилівського, він проаналізував наявний стан речей і просто на засіданні правління колгоспу «Будівник комунізму» поставив питання руба:

– Ви, товариші, як собі хочете, але без нової школи нам не обійтися. Судіть самі: кількість діточок зростає – а де ж їх усіх навчати?! Як ніхто інший, я розумію, що це не одного року138 питання. Директор усе ж таки, аякже… З іншого боку, чим швидше почнемо, тим швидше впораємося.

Правління колгоспу на чолі з його головою Савелієм Федоровичем Дяченком від почутого тільки злагоджено відмахнулося: весняно-польові роботи були саме в розпалі – не на часі займатися іншим. Та й людей від сільгоспробіт ніхто не відриватиме, бо від середини весни й аж до пізньої осені кожна пара робочих рук на суворому обліку… Однак товариш Данилівський виявив неабияку впертість, навіть їздив кілька разів у Брусилів до районного начальства. І таки домігся свого. Спочатку не просто з району – з області прибули дуже поважні чоловіки, котрі щось там довго й ретельно обміряли, потім позабивали в землю якісь кілочки й забралися геть, залишивши директорові важелезну теку з документацією. До речі, очолив будівництво особисто Іван Данилович, який проводив на будмайданчику весь час, вільний від виконання директорських обов’язків. Доки стояла відносно тепла погода, він навіть жив тут же – у брезентовому наметі, встановленому на невисокому пагорку (щоб осінніми дощами не заливало).

Спираючись на вказівки поважних обласних діячів, перейшли до копання фундаменту. Але хто ж копав яму під нього, якщо всі до останнього колгоспники були втягнуті в нещадну битву за врожай?! О-о-о, можете не сумніватися, товариш Данилівський і про це подбав заздалегідь: для виконання земляних робіт з усієї Житомирської області на трудове перевиховання направляли різноманітний людський непотріб, який у звичайному житті тільки і знав, що байдикувати та паразитувати за рахунок інших. Злісні прогульники, нероби, дармоїди, п’янички, дебошири, жінки асоціальної поведінки та інші ненадійні елементи від раннього ранку й до пізнього вечора махали штиковими лопатами, тягали землю і каміння ношами й верейками. Як пожартував один із перевихованців:

Два солдата

Из стройбата

Заменяют экскаватор.

Щоправда, досвід спорудження Хомутецької школи доводив, що екскаватор з успіхом замінюють не тільки будбатівці, але також асоціальні елементи з числа пересічних громадян… але то справа десята. От саме з однією такою «перевихованкою» був пов’язаний прикрий випадок, що хвилював уяву хомутчан доволі тривалий час.

* * *

Сектантка Надія вирізнялася з-поміж іншого контингенту копачів ями під фундамент надзвичайним працелюбством. Часом здавалося навіть, що вона одна здатна замінити епічних «двох солдатів із будбату»… Але ця ілюзія тривала лише шість днів на тиждень – з ранку неділі й до вечора п’ятниці. Бо протягом цілої суботи жодна сила в світі не могла змусити цю дурепу до сумлінної праці на благо суспільства і своє власне!

Справа виглядала саме так, а не інакше: адже за кожен день саботажу сектантці додавався новий тиждень перебування на виправних роботах. Таким чином, «відмотавши» належні п’ятнадцять діб покарання, Надія примудрилася заробити собі два нові «штрафні»