Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

зможеш пережити в ній таку пригоду, яку пережив твій пан Дон Кіхот у печері Монтесіноса. «Не буде мені, певне, того щастя, що мав мій пан Дон Кіхот з Ламанчі, як спустився й заглибився в печеру до того завороженого Монтесіноса, де йому вслужено краще, ніж удома, і стола, мовляв, накрито, і подушки підбито. Бачив він там чимало гарних та любих видив, я ж тут побачу, мать, самих тільки жаб та гадюк». Атож, брате Санчо; видіння дано бачити далеко не всім, а крім того, світ на дні ям — це лише віддзеркалення світу тієї ями, що розверзається на дні нашого духу; у печері Монтесіноса ти побачив би тих самих жаб і гадюк, що й у цій ямі, в яку ти впав; а твій пан побачив би й у цій твоїй ямі ті самі «гарні й любі видива», які він бачив у печері Монтесіноса. Тобі не дано бачити якісь інші видіння, крім тих, що бачить твій пан; він бачить їх у світі видінь, а ти їх бачиш у ньому; він бачить їх завдяки своїй вірі в Бога та в себе самого, а ти їх бачиш завдяки своїй вірі в Бога та у свого пана. І не меншою є твоя віра, аніж віра Дон Кіхота, і не менш властиві тобі ті видіння, які ти бачиш, дивлячись на світ очима свого пана, аніж йому властиві ті, які він бачить власними очима, їх вам показує той самий Бог, йому — в ньому самому, а тобі — в ньому. Не меншим героєм є той, хто вірить у героя, аніж сам той герой, у якого він вірить.

Але щодо самого Санчо, то він тяжко зажурився, сидячи на дні тієї ями, і став гірко плакати, думаючи про те, що з неї витягнуть його кості, «білесенькі та гладесенькі», разом із кісточками його вірного Сірого; що він помре далеко від свого рідного села та від своєї родини, і ніхто не закриє йому очі й не заплаче по ньому в годину його смерті, а це означало б померти двічі й залишитися наодинці зі своєю смертю. І так він пересидів у тій ямі ніч і дочекався дня. І що було робити бідолашному Санчо, що залишився наодинці зі своїм Сірим, як не волати гучним голосом і не кликати на допомогу? А крім того, він обстежив свою яму, бо ж недарма стільки часу він перебував на службі в Дон Кіхота. І саме тоді він подумки промовив свої наповнені глибоким змістом слова: «Поможи мені, Всемогутній Боже! Оця моя велика знегода була б для пана мого Дон Кіхота чудовою пригодою. Оцю прірву, оцю безодню мав би він за квітучі сади при палаці Ґаліани і сподівався б вийти з цієї темноти та тісноти на якийсь квітчастий луг. А мені, безщасному, безрадному та безодважному, на кожному кроці здається, що я от-от у ще глибшу безодню западуся і там уже навіки пропаду…»

Атож, брате Санчо, атож; обмеженість твого духу заважає й заважатиме тобі побачити квітучі сади та палаци в тій ямі, в яку ти провалився. Але зверни увагу на те, що тепер, коли на дні ями свого нещастя ти усвідомлюєш, яка велика відстань відокремлює тебе від твого пана, саме тепер ти перебуваєш найближче до нього, бо чим гостріше ти усвідомлюєш, як далеко ти перебуваєш від нього, тим більше ти до нього наближаєшся. З тобою відбувається, у стосунку до твого пана, хоч і в скінченному та відносному, те саме, що в нескінченному та абсолютному відбувається між твоїм паном, тобою, мною і всіма смертними у стосунку до Бога, а саме: що гостріше ми відчуваємо безмір тієї нескінченності, яка відокремлює нас від Нього, то ближче ми до Нього перебуваємо, і що менше нам щастить визначити й уявити собі Його, то ліпше ми Його пізнаємо, то сильніше любимо.

І блукаючи отак зі своїм Сірим та своїми думками у тих глибинах та голосно гукаючи, від кого він почув відповідь на свої розпачливі крики? Від кого ж іншого він міг їх почути, як не від того ж таки Дон Кіхота? Бо той одного ранку «виїхав кінно в поле розрухатися трохи» й підготуватися до завтрашнього поєдинку, в якому він мав захистити зганьблену честь дочки доньї Родріґес, і Бог привів його до входу в те підземелля, в якому волав не своїм голосом, гукаючи когось на допомогу, Санчо Панса. І Дон Кіхот подумав, що то волає чиясь покутна душа з чистилища. І він запропонував їй свою допомогу, сказавши, що його обов’язок визволяти з біди не лише всіх нещасливих та скривджених на цьому світі, але й рятувати стражденних на тому світі, «коли їм самим годі порятуватись».

Зверни увагу, Санчо, на те, що твій пан, почувши твій голос у підземеллі й не побачивши тебе там, вважає, що ти помер, і пропонує тобі свою допомогу вже на тому світі. І тоді ти, почувши голос свого пана, радісно вигукуєш: «Поклянусь і побожусь, чим тільки ваша милость велить, пане мій Дон Кіхоте, що я справді джура ваш, Санчо Панса, що я живий і не думав умирати!» Ти вже не думаєш про те, що з цього глибу винесуть лише твої кості, білі, вичовгані й гладенькі, не думаєш і про те, що тобі доведеться помирати наодинці зі смертю; ти почув голос свого пана й, відразу забувши про те, що збирався померти, пам’ятаєш тільки те, що ти поки що не помер. І тут заревів Сірий, і, почувши його, зрозумів Дон Кіхот, що то озивається до нього не покутна душа з чистилища, що то голос його зброєносця, який його супроводжував. І сигнал, який він почув, не залишав місця для сумнівів, бо коли до голосів, що лунають нібито з того світу, приєднується віслючий рев, то стає очевидно, що йдеться про явища, що належать до цього світу. І Дон Кіхот покликав людей, щоби вони витягли Санчо та Сірого з підземелля.

Ось так і витягли Санчо з того підземелля, у яке він провалився по тому, як покинув своє губернаторство над островом і залишився сам-один, із того підземелля, до якого він підійшов, ведучи за собою Сірого. Серед інших відмінностей, які існували між паном і його щитоносцем, можна вказати й на цю: перший дозволяв своєму коневі вести себе, а щитоносець сам вів за собою свого Сірого. І звідси випливає, що в мандрах по