Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

прийшов до тями, очунявши від зомління, в яке вкинули його страх і потрясіння, він запитав, котра година, потім підвівся і став мовчки вдягатися, відтак пішов до стайні, «а всі за ним. Підійшовши до Сірого, обійняв його, дав у чоло цілунок миру і не без сліз ув очах промовив: “Ходи сюди, товаришу мій, друже мій єдиний, побратиме вірний у горі та в недолі! Поки водився я з тобою і не мав іншої турботи, як упряж тобі підлагодити та кендюшка тим-сим напхати, щасливі були мої години, дні мої і роки. Як же розстався я з тобою та подерся на високості пишання та гордування, душу мою обсіли сто сот нещасть, тисяча злигоднів і чотири тисячі тривог…”» А як нав’ючив Сірого, додав і інші, не менш переконливі аргументи, попросивши, щоб йому дозволили повернутися «на колишню волю».

«Не на те я вродився, щоб урядувати, — сказав він, — щоб острови чи там городи од ворогів одбороняти, коли нападуть. Ліпше розуміюсь я на тому, як землю орати чи копати, як лозу виноградну підрізати чи підв’язувати, аніж як закони видавати або якісь там губерні або королівства захищати. Добре святому Петрові в Римі, тобто, хочу сказати, добре всякому, хто коло того діла ходить, для якого вродився». І ти, Санчо, народився не для того, щоби правити, а для того, щоби тобою правили, і той, хто народився для того, щоб ним правили, бачить свою свободу в тому, що ним правлять, і бачить свою неволю в тому, що править він. Ти народився, Санчо, не для того, щоби когось кудись вести, ти народився для того, щоб іти за своїм паном, Дон Кіхотом, і в тому, щоби супроводжувати його, — твій острів. Бути паном! Скільки тривог і нещасть веде за собою цей обов’язок! Добре сказала Тереза Ісусова, коли в розділі XXXIV своєї «Книги життя» вона розповідає нам про ту сеньйору, яка мала допомогти їй заснувати монастир Святого Хосе. Коли Тереза побачила, як та живе, їй відпало всяке бажання бути сеньйорою, бо «це означало б утратити свою свободу, бо одна з великих брехень світу — називати панами таких осіб, що, як здається мені, є рабами тисячі речей».

Ти, Санчо, думав, що ти поїхав із дому, покинувши дружину й дітей, для того, щоби здобути для себе й для них врядування над островом, але насправді ти поїхав, заражений героїчним духом свого пана, і ти зрозумів, хоч, може, й не зовсім ясно, що супроводжувати його, служити йому і жити з ним — то й був твій острів. Що ти робив би без свого пана й заступника? Навіщо тобі губернаторство над островом, якщо ти не маєш поруч Дон Кіхота й не можеш бачити своє відображення в ньому, і служити йому, і захоплюватися ним, і любити його? Навіщо тобі очі, які не бачать, серце, що не відчуває?

«Нехай же лишаються в сій стайні, — додав Санчо, — ті муравлині крильця, що знесли були мене в повітря щурикам та іншому птаству на розкльов, а я піду собі по землі рівними ногами». Ти не раз досі чув, добрий Санчо, що треба бути амбітним і намагатися літати, щоб у тебе виросли крила, і я сам казав тобі про це багато разів і повторюю це тобі, але твої амбіції мають обмежуватися пошуками Дон Кіхота; амбіції того, хто народився, щоб ним керували, спонукають його шукати того, хто керуватиме ним добре і про кого він міг би сказати те саме, що сказали, вітаючи Сіда, бурґосці, як про те розповідає старовинний «Романс про мого Сіда»:

Боже, яким добрим васалом я буду,

коли знайдеться добрий сеньйор!

Відмовившись від губернаторства, про яке ти так довго мріяв і яке здавалося тобі причиною і метою твоїх мандрівних трудів, покинувши його й повернувшись до свого пана, ти повертаєшся до власної суті й прагнеш зрівнятися з Дон Кіхотом і сказати, як він, і з ним: «Я знаю, хто я такий!». Ти — герой, як і він, такий самий герой, як і він. А річ у тому, Санчо, що героїзм приваблює нас тоді, коли ми наближаємося до героя з чистим серцем. Захоплюватися героєм і любити героя некорисливо й без лукавства — це вже означає прилучитися до його героїзму: це так само як той, хто спроможний утішатися поезією, має і собі бути поетом, щоб уміти втішатися нею.

Я вважав тебе корисливим і жадібним, Санчо, і я не здивувався, коли, покидаючи свій острів, ти вигукнув: «Я виїжджаю звідси голим-голісіньким, то вже саме діло показує, що врядував я неначе той янгол!» І то була правда, яку визнав дон Суворіо. Йому запропонували свій супровід і запитали, «чим його на дорогу обмислити». Але «Санчо сказав, що нічого йому не треба, хіба ячмінцю в рептух Сірому, а собі пів-кружка сиру та хліба півбуханки». Він не забув про свого друга й товариша Сірого, стражденну й шляхетну тварину, яка прив’язувала його до землі. «Усі обняли його, і він, плачучи, пообіймався з усіма та й поїхав собі, а вони ще довго дивувалися з його мови та з його скорого і мудрого рішенця». І залишився Санчо сам-один на дорогах світу, далеко від свого дому, без острова й без Дон Кіхота, наодинці зі собою, сам собі хазяїн. Хазяїн? «Обняла його ніч, темна та невидна», і тепер, коли він був сам-один, без свого пана, далеко від своєї домівки, хіба міг він уберегтися, щоб із ним нічого не сталося? «Провалився раптом із Сірим у глибоку й темну яму».

От бачиш, Санчо, не минути було тобі лиха, коли ти опинився далеко від свого дому, від своїх рідних, без острова і без свого пана — тож і провалився ти у глибоку яму. Але це падіння пішло тобі на користь, бо там, на дні ями, ти зміг краще роздивитися дно ями свого життя і зробити дуже цікаві й корисні для себе висновки: «Гай-гай! — сказав тоді Санчо Панса. — Які ж то несподівані трапунки трапляються раз у раз людям, що живуть на сьому мізерному світі! Учора ще сидів чоловік на острові, на губернаторському стольці, мав під собою послугачів та васалів, а сьогодні — хто б міг подумати? — лежить похований у ямі, і нема кругом нікогісінько, хто б йому поміг, ані жодного служебника, ані челядинця, щоб його виручив». І там, на дні тієї ями, ти зрозумів, що не