Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Ірена важко виринала зі стану, в котрому опинилась навіть не пам'ятаючи як. Останнє, що згадувалось – як вони з Олексою вийшли на плато в горах. А далі – провал…

Поступово повертались звуки, й до її слуху долинув солов'їний спів. Маленька сіренька пташка самовіддано виводила чарівні рулади, виспівуючи так, мов в останній раз. Легкий свіжий вітерець, що влетів, мабуть, через вікно, й невагомо ковзнув її обличчям, приніс з собою аромат якихось квітів. А її рука аж горіла в чиїхось долонях. Ще ніколи не було так важко підіймати повіки.

– Іренка! – почувся зраділий голос Олекси. – Ти повернулась, – видихнув він.

Повернулась?! Вона таки спромоглась розплющити очі: чоловік, стурбованим поглядом, ледь не обмацував її лице, лихоманково виблискуючи своїми очима. Він навіть проїхався пальцями по її щоці, наче впевнюючись в чомусь.

– Щось сталось? – ледь прохрипотіла й злякалась власного голосу.

– Як ти почуваєшся? – почула замість відповіді.

А от почувалась вона не найкращим чином. Знати б ще чому?

– Неначе мене жували, – спробувала усміхнутись, проте, навіть губи погано її слухались. – Що зі мною?

– Тепер все добре, – Олекса притулився щокою до її руки.

– Я так розумію, що було й не добре, – втупилась вона в нього.

– Ти перечепилась, впала й забилась головою. Але все минулось.

– Дивно, – Ірена старанно намагалась загадати озвучене падіння, та в неї не виходило. – Так впала, що й не пам'ятаю?

Скрипнули двері й до кімнати увійшла жінка з нічним світильником, що мов зійшов з кадрів фільму про давнину.

– Отямилась? – наблизилась вона до ліжка. – Тепер немає чого боятись, – усміхнулась вона втомлено.

– Знайомтесь, – Олекса простягнув руку до жінки й поцілував її у долоню. – Вірляна – моя справжня матір й твоя рятівниця.

Жінка скуйовдила його волосся й притиснула голову до грудей:

– Ще питання – хто більший рятівник.

– Дякую, – спробувала піднятись Ірена, та сил в неї не вистачило навіть на таку просту дію, й вона злякано втупилась в чоловіка.

– Заспокойся, – він стиснув її руку, – це минеться. – глянув на жінку, й та, кивнувши, знов вийшла. – Зараз Вірляна приготує тобі напій, й до ранку стане набагато краще.

– Я щось бачила, поки була непритомною, – дівчина поморщилась, вихоплюючи з пам'яті жалюгідні обривки видінь.

Чомусь зараз вони їй здавались важливими, але постійно вислизали з уваги, полишаючи лише якісь крихти.

– Що саме?

Їй здалось, що Олекса надто нервово зреагував на її слова.

– Те озеро. Тільки воно було дивне цього разу: наче життя в ньому ледь жевріло. Віринею… Влада… Він щось хотів, але все так розмито.

– То було просто марення, –  заспокійливо гладив її по щоці, та здавалось, що заспокоювати треба його.

– Ти щось приховуєш, – намагалась видивитись в його очах хоч якесь пояснення, та марно.

Повернулась Вірляна з кухлем обіцяного зілля, й Олекса, підхопивши дівчину під плечі, допоміг їй піднятись, підносячи кухоль до губ. Напій був приємним на смак, пах травами, й випила вона його з задоволенням.

– Тепер нехай поспить, – жінка зробила знак Олексі, щоб вийшов до передпокою.

– Ні! – Ірена й сама не зрозуміла, де сили взялись, щоб вчепитись в його руку. – Я хочу знати, що відбувається. Я маю на це право! – свердлила чоловіка сердитим поглядом.

– Мені треба відлучитись, – похмуро промовив Олекса. – А ти поки побудеш у Вірляни. Тут безпечно.

– Безпечно?! – вона й підхопитись на ліжку спромоглась. – Тобто, я не просто впала?! Олексо! – смикнула його за плече.

– За мною полюють, Ірено, – зітхнув він, – й з тобою за спиною мені буде важче з усім цим впоратись.

– Ти зібрався з кимось розбиратись?! – вона сама вже дивувалась тому, як все стискується всередині від думки, що з ним може щось статись.

Обійнявши дівчину за плечі, він вклав її назад на подушку:

– Я маю це зробити. Інакше вони постійно дихатимуть нам в спину.

Ірена знов спіймала його за руку й вчепилась в неї мертвою хваткою:

– Я не хочу залишатись.

Олекса глянув на Вірляну, й та вийшла з кімнати. Потягнувшись до дівчини, він підхопив її на руки й всадив собі на коліна, пригортаючи до грудей:

– Тобі все одно треба побути тут, поки Вірляна витягне з тебе всю ту гидоту, котрою тебе нагородили.

– Чому тобі не залишитись, якщо тут так безпечно? – обвилась руками навколо його шиї, мов боялась, що зникне просто зараз.

– Тому, що нам доведеться звідси йти рано чи пізно, й вони чатуватимуть. А поки ти тут, – спробував усміхнутись їй, – в мене розв’язані руки.

– Я боюсь спати, – зізналась, ховаючись на його плечі.

– Не бійся, – занурився в її волосся. – Вірляна нікого не впустить у твої сни, і тебе навчить, якщо захочеш.

– Коли ти повернешся?

– Не можу сказати, але постараюсь швидше.

Олекса відсторонився й схилився до її обличчя, одночасно торкаючись його долонею. Вона потерлась об неї киценям – малим і зляканим – й підвела на нього очі. Сама потягнулась до його губ, вихоплюючи в долі ще кілька щасливих миттєвостей. Він цілував її, мов приречений на довічну самотність, котрому милостиво подарували цю можливість. Цілував, вкарбовуючи в себе м’якість її губ, збите дихання, розбурханий стукіт серця й запах літа, що віддавав трояндою, варто було торкнутись шовковистого волосся. Цілував, занотовуючи до пам’яті кожний доторк.

Він поклав долоні на її скроні, й вона обм’якла в його обіймах, сонно схлипнувши. Зірвавши з бажаних вуст ще один поцілунок, Олекса вклав дівчину в ліжко й стрімко вискочив за двері, ніби боявся, що ще трохи й він не зможе змусити себе піти.

– Вірляно…, – сутужно глянув на свою названу матір.

– Я придивлюсь за нею, Олексочку, – обійняла його. – Будь обережним, синку.

– Буду, ма, – поцілував її в щоку й вилетів з хати.

***