Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Прокинулась Ірена десь під обід, судячи з того, як сонце у вікна заглядало. В кімнаті не було нікого й вона могла спокійно роззирнутись навколо себе. Інтер’єр був простим, скромним, але приємним. Вишиті фіранки злегка коливались вітерцем, що влітав до кімнати крізь прочинені стулки. Круглий стіл біля вікна був вкритий теж розшитою скатертиною, що красувалась блакитними й бузковими барвінками.

На диво, почувалась вона чудово, й з легкістю злетіла з ліжка. На столі стояв керамічний кухоль з квітковою ліпниною, а під ним лежала записка, що сповіщала про необхідність випити його вміст. Те, що випила вночі, подіяло, й зараз, мабуть, і літала б, якби не спогади про те, що Олекса пішов й, коли повернеться, невідомо. Головне, щоб повернувся.

Пальці мимоволі торкнулись губ, ніби там ще залишились його цілунки. Жадібні, спраглі. Чи відчує вона їх ще? Знов все стислось зсередини, мов хто крижаними лапищами стискував, розганяючи холодні брижі по її шкірі. Як же швидко він увірвався в її життя!

Почувся стук вхідних дверей, змушуючи її здригнутись від несподіваного звука. Хоч і розуміла, що сюди ніхто, крім хазяйки будинку й Олекси прийти не може, та все одно було не по собі.

Ірена несміливо визирнула у передпокій: на широкому столі жінка розкладала пучки трав.

– Прокинулась? – озирнулась на неї, усміхаючись.

– Добрий день, – дівчина вийшла з кімнати.

– Добрий, добрий, – кивнула та. – Настій випила?

– Так, дякую!

– Тоді, зараз пообідаємо, й займемось твоїми проблемами, – жінка полишила трави й махнула їй рукою: – Ходім до кухні.

Після обіду Вірляна вивела її надвір:

– Посидь на сонечку, а я зберу все, що потрібно, й підемо.

– Куди?

– Туди, де з тебе безпечно витягти можна твої «подарунки», – й зникла в хаті.

Ірена сиділа на лавці й вдивлялась у стежину, що утікала полониною, на котрій хатина розташувалась, десь під гору. Але ніхто на ній не з’являвся. А страх розростався: чим більше часу проходило, тим більшим він ставав. Вірляна, що повернулась, встигла помітити її погляд:

– Швидко ж ти хочеш, щоб він повернувся! Звикай, дівчинко.

– До чого? – здивовано блимнула на неї.

– До його зникнень, – зітхнула та. – Попри те, що він збирається зламати усі правила, він – характерник, й від цього йому нікуди не дітись, – спіймала її погляд своїми синіми очима. – І двоєдушник. А ось з цим тобі розбиратись, якщо не злякаєшся.

– Що ж я маю робити? – Ірену дещо злили такі натяки, та вирішила за краще промовчати.

– Ходім, – Вірляна махнула рукою десь за хату. – Живити його своєю силою, – продовжила розмову. – І, при тому, не лякаючись проявів його другої сутності. Але в тобі спить стільки сили, що та друга частина й вилізти не зможе. Ти – його живинка. Хоча твоєї енергії на багатьох вистачить. Та головне, – вона озирнулась, – Олекса. Не можна допустити, щоб він переродився: чудовиськом стане. Таким, що Віринея поряд з ним ангелом небесним здаватиметься.

Ірена згадала біологічну матір Олекси й подумки посміхнулась: якщо та – ангел, то ким же він може бути?

***

Олекса гнав машину у Чернігів. Гнав і не знав, чи вдасться переконати батька надати допомогу. Воювати з Поталенком ніхто не хотів у відкриту. Тримали хиткий паритет, аргументуючи тим, що це краще, ніж війна, тим більше, що на боці того зараз була перевага. Але своїм нападом він сягнув за край. Хай Ірена й не належала до їхньої спільноти, та він цілком може апелювати до того, що вона знаходилась під його опікою.

Він так занурився до своїх розбурханих думок, що ледь встиг вдарити по гальмах, коли мало не перед самим капотом вигулькнула жіноча фігура. Наче нічого не сталось, та обійшла його машину й схилилась до віконця з боку пасажира:

– Олексочку! Синку! Що ж це ти ледь матусю свою не розчавив! – зухвало шкірилась йому в обличчя.

– Ти хоч колись нею була?! – кинув нищівний погляд в жінку.

– Ніколи не пізно, любий! – нахабно посміхнулась.

– Певна?! – в нього вже страшенно свербіли руки дістатись її горлянки за Ірену.

– Спробувати ж можна? – продовжувала вона, наче нічого не сталось.

– Чого тобі?

– Тобі! – тицьнула в нього пальцем. – Маю пропозицію, котра тобі, – ще раз наголосила на цьому слові, – сподобається. Поговоримо? – вона враз посерйознішала.

Розблокувавши дверцята, Олекса кивнув їй на сидіння поруч з собою. Розплившись задоволеним осміхом, Віринея швидко прошмигнула у салон.

– Поїхали! – пристебнувшись паском безпеки, махнула рукою вперед.

– Що хотіла? – невдоволеним тоном буркнув він, заводячи машину.

– Тебе Вірляна ввічливості не вчила хіба? – пирхнула насмішкувато.

– Висадити?! – натиснув на гальма, не встигнувши й швидкості набрати.

– Та годі, Олексо! – весь сміх злетів з неї. – Не я стріляла у твою живинку.

– А хто навів?! – гримнув, розпалюючись.

– О, ні! – розвернулась до нього. – Це на мене не вішай. Так, я хотіла її позбутись, але не таким чином. Та й залучати когось наміру не мала, – побачивши зловісний чоловічий погляд, виправилась: – Лиш Лідію. Ти виграв! – здійняла руки. – Давай допоможемо один одному, й твою Ірену десятою дорогою обходитимуть.

– І я винен тобі повірити?!

– Не винен, – кивнула, погоджуючись, – але можеш.

– Чого тобі? – Олекса вже жалкував, що взагалі впустив її.

– Допоможи усунути Поталенка, – хитро примружившись, вона очікувала на його реакцію та. не дочекавшись, продовжила, – чи я тобі в цьому допоможу. А ти не будеш ставати мені на заваді, коли я займу його місце.

– Що?! – він таки вдарив по гальмах, зупиняючись. – Я навіть обговорювати з тобою це не буду! – він потягнувся рукою до дверцят, щоб відчинити з її боку.

– Олексо! – сердито відштовхнула його руку. – Не будь дурнем! Тобі ж буде краще, якщо я займу місце Петра!