Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

Вона розпитує Хранителя, але він відмовчується. Зачиняє двері до свого кабінету. Вона просить про допомогу художницю та поетів, і вони допомагають, інколи й по кілька годин (художниця більше за поетів), що дає їй можливість зануритись у надто короткий сон без сновидінь. Та загалом вони завжди вдвох — вона та її немовля.

Елінор пише записки на Кухню.

Вона не впевнена, що Кухня відповість. Іноді дівчина писала їм малесенькі записочки, коли була молодша, і не завжди діставала відповідь. Якщо вона писала «Привіт», їй теж надсилали «Привіт» і відповідали на запитання, але якось Елінор поцікавилася, хто там унизу варить, готує і ремонтує речі, і та записка залишилася без відповіді.

Перше прохання, пов’язане з немовлям, дівчина надсилає з острахом і відчуває полегшення, коли вмикається світло.

Кухня залюбки відповідає на її запитання. Складає детальний перелік того, що слід спробувати. Ввічливо підбадьорює і дає поради.

Кухня надсилає пляшечки з теплим молоком для немовляти й тістечка для Елінор.

Кухня радить їй читати дитині вголос, і дівчина ремствує та нарікає на себе, що не робила цього раніше. Елінор сумує за «Солодкими муками» і шкодує, що віддала їх. Їй прикро, що вона виривала сторінки, усі уривки, які їй не сподобались, коли читала вперше. Розмірковує, чи сподобалися б вони їй більше, якби вона могла перечитати їх тепер, але сторінки втрачено (дівчина склала їх у зірочки й розкидала в темних кутках, наче свої старі нічні жахіття). Елінор намагається пригадати, чому їй не сподобалися ті уривки. Там була частина про оленя серед снігів, від якої в неї защеміло серце, а ще про підйом рівня моря та когось, хто втратив око, але про кого саме, дівчина достоту не пам’ятає. Тепер їй здається дурницею так сильно засмучуватися через вигадані долі чи персонажів, яких не існує, щоб аж виривати й ховати сторінки, але тоді це мало сенс. Це місце здавалося змістовнішим, коли вона була кроликом, блукала в темряві, ніби була її господинею, наче світ належав їй. Елінор не може пригадати, коли все змінилося.

Можливо, вона сама — сторінка, вирвана з оповідання, складена в зірочку й викинута в темний закапелок, щоб її забули.

Напевно, не слід було красти книжки з прихованих архівів лише для того, щоб вирвати з них сторінки, а потім подарувати їх, але вже запізно щось змінювати, й улюблена книжка досі є улюбленою, навіть якщо була спершу вкрадена й недосконала, а потім утрачена.

Елінор досить добре пам’ятає уривки із «Солодких мук», щоб переповідати їх немовляті, — історії про пірата, про ляльковий будиночок і уривок про дівчинку, яка провалилася крізь двері. Ця оповідка здається такою знайомою, що дівчина подекуди думає, наче пережила її сама, утім вона стільки разів її читала, що майже відчуває: так і було.

Кухня надсилає іграшкового кролика з м’яким коричневим хутром і висячими вушками.

Ця іграшка подобається немовляті дужче за більшість інших речей.

Поміж кроликом і читанням Елінор намагається знайти хвилинку спокою, хай навіть нетривалого.

Вона сумує за Саймоном. Дівчина вже не плаче, хоча ридала і дні, і ночі, коли зрозуміла, що дороги назад до тієї кімнати нема, а навіть якщо і знайде ту кімнату, то Саймона все одно більше ніколи не побачить.

Елінор знає, що більше ніколи не побачить Саймона, бо так сказав Хранитель. Вона більше ніколи його не побачить, тому що він більше ніколи її не бачив. Хранитель знав це, позаяк був там. Але завжди був тут. Він пробурмотів щось про час і відмахнувся від неї.

Дівчина гадає, що Хранитель розуміє минуле краще, ніж майбутнє.

Вона завжди почувалася тут непевно, а тепер їй геть не по собі.

Елінор шукає Саймона в дитячому личку, але бачить у ньому лише натяки на коханого. У немовляти її чорне волосся, і личко смагляве, коли не кричить. Їй так хотілося, щоб у дитини були біляві Саймонові кучері, та в жодній книжці не написано, що волосся в немовлят із часом змінюється із чорного на якесь інше. Це може статися з кольором очей, але просто зараз дитина так міцно їх заплющує, що Елінор узагалі не певна, якого вони кольору.

Їй слід дати дитині ім’я.

Давати комусь ім’я — це здається занадто відповідальною справою.

«Як мені її назвати?» — пише Елінор на Кухню.

Коли загорається світло й дівчина відчиняє дверцята, усередині замість картки чи таці лежить клаптик паперу, який, схоже, вирвали з книжки, з одним-єдиним словом:

Мірабель