Читати книгу - "Сірі бджоли"

Зашурхотіло поруч. Відволікся Сергійович на звук, озирнувся. Побачив, як їжачок від намету ліниво до багаття подибав, роздивився на рівні своїх оченят, мордочку догори не піднімаючи і людину, що біля багаття сидить, не побачивши. Постояв і далі у траві зашурхотів. У напрямку вуликів.

А як стих шурхіт їжачка, птахи защебетали. Спочатку потиху, потім голосніше. Світало. З першим промінням, що сягало верховіття дерев, задзвеніли вони трелями, заспівали голосніше дитячих свищиків із його, Сергійовича, дитинства.

А він навпаки — зіщулився від безсонної ночі. Голова обважніла, ніби хто вдяг йому капелюха важкого. Хитнуло його до багаття — ледь у вогонь не звалився. Раптово наближене до очей полум’я злякало і на мить збадьорило, дало сили долонями від вологої землі відштовхнутися і назад своє тіло відкинути. Піднімався ж із підстилки важко. Заліз до намету. Вмостився у спальник і заснув.

Проспав Сергійович до полудня. І прокинувся у спеку, спітнілий. І знову переляк його пройняв через незрозумілий стан свій.

«Захворів я, чи що?» — злякався він, вибираючись з намету під знову яскраве сонце, що несло тепло. Ліва рука ніби зомліла, не слухалася, теліпалася, як прив’язана палиця.

Згадав Сергійович, що лежачи на спині прокинувся. А значить, не міг він її у сні притиснути так, щоб заніміла. Права була в порядку. Правою він вмився, поклав баклажку п’ятилітрову з водою на бік і послабив пластикову кришку, щоб потекла вода тонкою цівкою, як з-під крана.

Ноги самі його до вуликів вели, до того місця, де квадрат жовтуватої прим’ятої трави показував місце, звідкіля вчора його вулик машиною вивезли. Постояв він там, а повз нього, з діловитим дзижчанням, бджоли з інших вуликів літали. Підійшов потім до того вулика, який ремонту потребував. Захотілося молоток з машини дістати і гвіздки, та як однією правицею дошки підбити? Ліва потрібна! Без лівої нічого не вийде!

Зітхнув Сергійович. Посмикав лівим плечем, до занімілої руки прислухаючись і намагаючись її силою думки і гіркоти оживити. І ніби відчув він її, тільки от не слухалася рука команди, висіла, як лозина.

«Відійде! — з надією подумав він — Видно-таки у сні якось перетис». Прислухався Сергійович до всього тіла. Температури наче не було, чоло від поту нічного висохло. Однак відчував він себе все одно зламаним, знесиленим, ніби за ніч на двадцять років постарів.

«Ех, поспати б на вуликах», — він пригадав, як у себе вдома, у Малій Староградівці під деревами на зіставлених вуликах спав і як прокидався, ніби силою сотні тисяч бджіл наповнений. Пригадав, яка посмішка щаслива на широкому обличчі губернатора сяяла, коли той після кількох годин сну важко з вуликів злазив. Оце б і йому зараз на вуликах полежати! Може, і рука б ожила, і сили повернулися?!

Поглянув він на свої п’ять вуликів. Подумав про те, що і шостий тут потрібен, щоб як на ліжку. Та і з п’яти можна лежанку скласти, тільки тоді один за узголів’я буде.

Від таких думок полегшало Сергійовичу. Укріпилася і утвердилася у ньому віра у бджолину допомогу. Треба тільки вулики перенести, разом зсунути. Та для цього, навіть якщо лівиця оживе, сил все одно не вистачить! Не довго думаючи, вирішив пасічник в Албат піти, до Айсилу. Може, вона його до міського лікаря відведе?

Сховав він від сонця спекотного свою голову під помаранчевою кепкою «ФК Шахтар». Замість светра, у якому тепер було жарко, натягнув синю теніску, і здалося йому, що рука ліва мимоволі послухалася і сама вдяглася у короткий рукав. Ішов дорогою без колишньої легкості, але із цілеспрямованістю, котра легко і силу, і бадьорість замінила.

63

Двері йому Айше відкрила.

— А мама де? — спитав пасічник, заглядаючи дівчинці за спину й очікуючи, що у коридор ось-ось Айсилу визирне.

— У садочок пішла, у «Казку», на Колгоспну вулицю, — відповіла Айше. — Мама роботу шукає, а там вихователька потрібна...

Сергійович роззувся та так і завмер у коридорі. Задумався: а що ж йому робити, якщо хазяйки нема.

— А вона скоро повернеться? — спитав.

— Так, вже повинна! Вона тільки на співбесіду...

Айше провела гостя до кімнати, посадила до столу і, пообіцявши зробити чаю, вийшла.

Сергійович, усівшись на той самий стілець, на якому вже не раз сидів, озирнувся. Щось змінилося у кімнаті, але що — не міг спочатку зрозуміти. У носі залоскотав незвичний, неприємний запах. Не те, щоб зовсім неприємний, але не такий, який тут раніше витав. Все ще спантеличений, він обернувся, на трюмо подивився. Переконався, що дзеркало все ще тканиною завішене. Опустив погляд на стільницю трюмо. Там знову стеаринова свічка горіла, але не та, що минулого разу. Інша, видно, найдешевша, сіра.

«Он воно що! — зрозумів Сергійович. — Мої, видно, закінчилися чи їх запалювати боїться! А ті, що під час обшуку забрали, поліція, суки, собі прикарманили! Ясна річ, вони кращі, вони ж із справжнього бджолиного воску!»

Айше принесла чаю і зібралася піти у свою кімнату.

— Айше, — зупинив її Сергійович.

Дівча обернулося. В очах збентеження.

— Присядь, — попросив пасічник, показуючи на стілець поруч.

Донька хазяйки невпевнено присіла, тільки не на той стілець, що поруч із гостем стояв, а навпроти.

— Ти не бійся, я тільки спитати хотів, — заговорив м’яко пасічник, — свічка ж у пам’ять про тата горить?

Айше кивнула.

— А скільки вона горітиме?

— Сорок днів, — тихо вимовила вона.

— Ти вибач, — Сергійович пожував губи від невпевненості, бажаючи й одночасно боячись наступне питання поставити. Але все-таки спитав: — Але ж тата давно вбили, і дата смерті невідома... як же ви ці сорок днів рахуєте? Не від дня смерті?

— Від дня похорону, — вже спокійніше зазвучав тихий голос Айше. — Так імам сказав. Він маму лаяв за свічки, — вона перевела погляд на вогник, який не міг у дзеркалі відбиватися.

— А чому?

— Сказав, що у мусульманських традиціях свічки за померлими не запалюють. Тому, коли він приходить, мама свічку ховає.

Сергійович зітхнув, витягнув мобільних, подивився час. Стало йому тяжко на душі, навіть захотілося тепер, щоб Айше пішла, залишила його самого, але дівча сиділо смирно, ніби чекало наступних питань.

Випив Сергійович чаю. Знову на свічку озирнувся. Потім пройшовся поглядом по стінам, по килиму над диваном, по серванту, за склом якого стояли красиві, яскраві блюда і тарілки.