Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

— Так то ще треба стиснутися… А що там стискуватися: на холєру той акт детронізації? Наперділи ним на всю Європу, от і Європа ніс від нас верне. Не знаю, Францішеку, як ти, та я не готовий іти ні до конфедератів, ні до короля нашого, огира руської імператриці. Нех собі чубляться. У нас свої плани на свої гроші… Поженимо дітей, а там щось виплетемо. Головне, щоб нам було добре. Хочуть собі воювати — нех воюють. Кому що Бог призначив, той волочить. Кожен Ян має свій план… — аж змучився від довгої мови пан Єжи.

Франц Салезій згідливо похитував головою: нікому з двох магнатів, що довго видряпувалися на вершину благополуччя, не хотілося злетіти з неї за мить патріотичної слабкості. Посол Волконський і генерал Рум’янцев із привітно-презирливими посмішками зверхньо споглядали парад марнославства в польському варіанті.

— Ну как думаете, господин Румянцев, удастся нам наконец-то этого старого осла Потоцкого запрячь?

Товстопикий генерал із поросячими очками ствердно похитав головою.

— Сложный, сложный человек… Да что там говорить: старого воробья на мякине не проведешь… Но я так думаю, что он должен быть готов к сотрудничеству. Умань-то многого стоит. Не откажется, нет: слишком много пожил, умный стал, мать его…

Волконський задумливо хитнув головою.

— Подтолкнуть бы как-то это дело надо было бы… Только как и чем — никак не скумекаю. Ну ничего: погуляем, поразговариваем с этими пузатыми денежными мешками, а там, может, что-то и нарисуется. Может, повезет кого-то за яйца ухватить, чтоб России-матушке послужил, — задоволено заіржали троянські коні кристинопільського весілля.

Генерал із єхидною посмішкою додав:

— Да всех их хорошо было бы прямо отсюда в Сибирь, чтобы морды ихние да на холоде русском попроще стали. А то ишь, возомнили себе, что могут у нас под носом делать, что хотят, без спросу. Не-е-ет, гуси жирные, не будет так, как вы себе надумали… Ишь, возомнили себя самостоятельными… Не таких обламывали… Не доверяю я им, ой не доверяю… Пока зима, договориться между собой могут. Легче этого не допустить, чем потом пожар тушить.

Посол Волконський згідливо кивнув: ця чи невизначена, чи прихована у своїй визначеності маса дійсно могла отут домовитися діяти спільно. От би якось кинути непомітно ложку непідписаного російського дьогтю в той медовий весільний казан… Рідко ж отакі ваговиті за ранжиром збіговиська в Польщі бувають. Та й сюди вони з генералом приїхали не тільки мед-пиво пити. Нема більш балакучих і цінних людей, як добряче підпиті: розкуті і в словах, і в думках, і в гріховних слабкостях — усе стане добре зрозумілим для російського вуха й ока. Та й що там вони, поляки, можуть випити супроти російського, генетично натренованого алкоголем організму! Носять собі малюсінькі келишки, попивають і з того вже й веселі… Та дати вам до рук нормальні руські мірки — о-о-о, та ви б тут усі впали замертво штабелями… А чи покосами, як трава на сінокосі… Посланці двоголового орла любили все дволике. Та й самі вони були як той двоголовий орел: не тільки терпляче переслідували здобич, а й аж двома головами удвічі пильніше видивлялися і явне, і приховане, щоб у потрібний момент боляче запустити гострі пазури в тіла неугодних. Кожен високий російський чиновник мав зазвичай два обличчя й дві натури: для тих, хто вищий від нього, — запопадливу морду, підібгані передні лапки й мирний хвостик бубликом, а для нижчих — оскал і нутро голодного й непередбачуваного вовка. Російські посли утворювали експортний варіант, гібрид песьововка — хитру й підступну гієну, що вміла підлаштовуватися під ситуацію.

Песьововк Волконський привітно всміхався й лащився до високого магнатського панства; пускав довгі зацікавлені погляди в бік заміжніх підстаркуватих пань — завжди знайдуться романтичні дурепи, що попадуться на гачок інтиму — тілесного чи безтілесного… Червоний сигнал тривоги, що виходив від мундира сусіднього з послом генерала Рум’янцева, лише додавав фантазіям жіночок потрібного адреналіну — ну чогось-от є таки жінки дурні за натурою: чим більше все відкрито й вперто не то що сигналізує — волає: «Не лізь! Не потрібно це тобі!» — тим більше бажання заскочити туди… Напевно, усе за Дарвіном — відколи ще наша ДНК була частиною ДНК метелика…

Тож кожен на весіллі, отому святі ненажерливості й марнославства, мав свої певні завдання. Мав таке завдання і Якуб Коморовський — час, уже найвищий час поговорити з фактичними сватами. Дитинка на підході, Гертруда плаче від самотності — вистачить тієї таємничості. Негоже, коли дівчина після шлюбу залишається в домі батьків. Навіть якщо той шлюб таємний.

Та й уся його таємність лусне за два місяці з першим криком маляти. Якуб був сповнений рішучості зірвати оту непотрібну завісу з життя своєї сім’ї. Його м’яка й тактовна натура довго збиралася з духом і словами — тепер він дозрів.

— Пане Коморовський, вітаю вас! — Анна Ельжбета стримано всміхнулася сусідові — не ті статки, щоб більше старатися. — А де ваша дружина й діти? У вас, здається, донька на виданні? — запитання, узагалі-то, не потребувало розлогої, та й будь-якої відповіді такої дрібноти, як Коморовський, але Якуб, що дуже прагнув почати з’ясування стосунків і тисячу разів моделював у своїй голові словесну дуель із Потоцькими, не мав такого варіанта початку у своїй голові, тож трохи забарився й тільки набрав повітря для якогось мудрого слова, як його погляд наштовхнувся на благальні очі Щенсного.

— О-о-о, доброго дня, пане Якубе! — поспішив Станіслав у компанію до матусі. — Раді вас вітати в нашому палаці, — м’яко й наполегливо відтіснив Коморовського вглиб натовпу. — Як там вона? — спитав неголосно Щенсний, стоячи впритул до Якуба.

Якуб із болем в очах відповів:

— Страждає. Дуже сумує. І мені, батьку, це теж дуже болить. Я хочу нарешті ясності, Щенсний. Через пару місяців уже й твоя дитина на світ вийде. Годі дурня клеїти…

У Станіслава Щенсного забігали очі, як у кишенькового злодія: «Не приведи Бог комусь почути…»

— Ви знаєте, пане Якубе, я… я теж мучуся й страждаю через цю ситуацію… Довіртеся мені. Усе має бути добре, — штампованими заспокійливими фразами говорив Щенсний.

— Слухай-но, може, уже годі? — рішуче почав Якуб, та тут підбігла служниця.

— Перепрошую, панство, та вас, пане Станіславе, кличе до себе батько.

Щенсний, що вже аж змокрів від неприємної й непередбачуваної розмови, спритно рушив убік.

— Згодом… Давайте пізніше, пане Коморовський, — і зник