BooksUkraine.com » Сучасна проза » Енн із Інглсайду 📚 - Українською

Читати книгу - "Енн із Інглсайду"

155
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Енн із Інглсайду" автора Люсі Мод Монтгомері. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 73 74 75 ... 84
Перейти на сторінку:
льодяники!

Нен щосили тамувала сльози. Великим десятилітнім дівчатам негоже плакати. Проте на душі їй було гірко. Щось прекрасне та цінне зникло навіки… потаємне джерело втіхи й щастя, яке вона, очевидно, утратила назавжди. В Інглсайді ширився аромат цинамонових коржиків, та вона не пішла на кухню випрошувати їх у Сьюзен. Вечеряла дівчинка мляво, хоч у погляді Сьюзен виразно читала слово «рицина». Енн завважила, що мала прийшла зі старої ферми Мак-Алістерів незвично тихенька — і це Нен, яка зранку до ночі веселилася й наспівувала! Невже її так виснажила довга прогулянка під спекотним сонцем?

— Звідки такий страдницький вигляд, доню? — поцікавилася Енн мимохідь, заносячи свіжовипрані рушники до спальні двійнят, де Нен сиділа, скулившись на підвіконні, замість полювати тигрів в екваторіальних джунглях із братами й сестрою в Долині Райдуг.

Нен не хотіла розповідати нікому про свої наївні фантазії — але з мамою слова вихоплювались, наче самі собою.

— Мамо, невже все в житті — суцільне розчарування?

— Не все, маленька. Що розчарувало тебе нині?

— О, мамо, Томасіна Фер… вона… вона звичайна! І ніс у неї кирпатий!

— Доню, — спантеличено мовила Енн, — та чи не байдуже, який у неї ніс? Нащо цим перейматися?

Тоді нестримним потоком линула оповідь. Енн слухала, як завжди, із серйозним обличчям, ретельно душачи сміх. Вона пам’ятала колишнє дівча із Зелених Дахів, Ліс Привидів і двох подруг, до смерті наляканих плодами власної уяви. Вона пам’ятала власну зневіру від розвінчання дитячих мрій.

— Мила, не варто так близько брати до серця втрату власних ілюзій.

— Я нічого не можу вдіяти, — хлипала Нен. — Якби я могла прожити життя спочатку, то ніколи нічого не уявляла б. І більше не уявлятиму.

— Моя дурненька… рідна дурненька дівчинко, не кажи так. Уява — то дивовижний дар, але, як із кожним дарунком, ми повинні володіти ним і не дозволяти йому заволодіти нами. Ти надто серйозно поставилася до власних фантазій. О, це так цікаво — і мені знайомий цей захват. Але ти мусиш навчитися розмежовувати реальне й вигадане. Тоді вміння тікати, коли заманеться, до власного чарівного краю поможе тобі здолати найтяжчі миті в житті. Мені самій легше давати раду із труднощами, коли я вряди-годи попливу до Зачарованих Островів.

Нен відчувала, як самоповага повертається до неї із цими втішливими й мудрими словами. Мама не вважала її дурною. І, певне, десь на світі все-таки є чарівна Дама з Таємничими очима, навіть якщо й не мешкає в ПОХМУРОМУ ДОМІ, котрий, як тепер думала Нен, був вельми славний із його жовтогарячими нагідками, дружнім плямистим котом, геранями й портретом «горопашного татуся». Їй там навіть сподобалося, і колись, можливо, вона знов піде в гості до Томасіни Фер і скуштує її смачнючого печива. Нен більше не мала ненависті до старенької Томасіни.

— Яка ви хороша мама! — зітхнула вона, ховаючись в укритті цих незмінно ніжних обіймів.

Бузково-сірі сутінки лилися на світ із-над пагорба. Густішав оксамитово-лагідний літній вечір. Понад великою яблунею зійшла перша зоря. Коли прийшла пані Еліот і мама рушила вниз, щоб зустріти її, Нен знову була щаслива. Мама сказала, що купить їм у кімнату нові ясно-жовті шпалери й поставить кедровий комод для неї та Ді. От лише то буде не комод, а зачарована скриня зі скарбом і відімкнути її можна, лише проказавши закляття, почуте від Снігової Чаклунки — холодної, білої, пишної та вродливої. А інше закляття знатиме сірий печальний вітер, який майне попри неї, накликаючи дощ своїм тужливим плачем. Колись вони скажуть їй усі чарівні слова й вона відімкне скриню, повну смарагдів, перлів та самоцвітів. Хіба ж не розкішне слово — «самоцвіт»?

Ні, старі чари не зникли. Світ іще повнився ними.

37

— Можна, я буду твоєю сердечною подругою цього року? — озвалася на перерві Ділайла Грін.

Ділайла мала круглі густо-сині очі, лискучі медвяні коси, рожевий ротик і дивний, ледь тремкий голос, на чари якого враз відгукнулася Ді Блайт.

Гленські школярки знали, що того літа Діана Блайт залишилася без найближчої приятельки. Два роки вони товаришували з Поліною Різ, але її сім’я переїхала й тепер Діані було самотньо. Поліна була хорошим дівчатком. Звісно, їй бракувало того загадкового шарму, яким володіла забута вже Дженні Пенні — але вона була практична, весела й розважлива. Останнє слово містило в собі найвищу хвалу із вуст Сьюзен, отож як Діанина приятелька Поліна влаштовувала всіх.

Діана нерішуче зиркнула на Ділайлу, а тоді глянула через усе подвір’я на Лору Карр, іншу нову ученицю. Вони з Лорою провели разом усю найменшу перерву й дуже сподобалися одна одній. А проте Лора, веснянкувата й із цупкими непокірними косами, була геть не така вродлива, як Ділайла Грін, і не мала ні іскри її чарівливої вдачі.

Ділайла збагнула, що означає Діанин погляд, і на обличчі її з’явився скривджений вираз; вона була мовби от-от готова заплакати.

— Якщо ти любитимеш її, то не зможеш любити мене. Обирай, — драматично сказала вона, простягаючи руку Діані. У її голосі чути було незнаний донині трепет, від якого по спині в Діани пробігли мурашки. Вона вклала руки в долоні Ділайли — і вони перезирнулися врочисто й серйозно, відчуваючи, що їхня дружба була затверджена й благословенна. Принаймні так почувалася Ді.

— Ти будеш довіку любити мене? — палко спитала Ділайла.

— Довіку, — так само палко відповіла Діана.

Вони обійнялися й удвох рушили до струмка. Четвертокласниці зрозуміли, що союз укладено. Лора Карр ледь чутно зітхнула. Їй сподобалася Ді Блайт, проте вона певна була, що не подужає змагатися із Ділайлою Грін.

— Я така щаслива, що ти погодилася любити мене, — казала Ділайла. — У мене відкрите серце… я не можу не любити інших. Благаю, не кривдь мене, Діано. Я дитя печалі. Я була проклята при народженні. Нікому, нікому я не потрібна.

Якимсь незбагненним чином Ділайла вклала у слово «нікому» роки й століття самотності та занедбаної краси. Діана пригорнула її міцніше.

— Не кажи так більше, Ділайло. Віднині ти завжди будеш потрібна мені.

— До кінця світу?

— До кінця світу, — відповіла Діана. Вони поцілувалися, мовби дотримуючись ритуалу. Два хлопчаки на паркані загиготіли, та їм було байдуже.

— Я краща, ніж та Лора Карр, — вела далі Ділайла. — Тепер, коли ти стала моєю подругою, я скажу тобі те, чого не посміла б сказати, якби ти обрала її. Вона дворушниця. Страшна дворушниця. Вона вдаватиме твою подругу, а позаочі глузуватиме й розповідатиме всім найгидкіші речі про тебе. Я знаю одну дівчинку, що ходила з нею до школи в Мобрей-Нерровзі й розповідала

1 ... 73 74 75 ... 84
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Енн із Інглсайду», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Енн із Інглсайду"