Читати книгу - "Крадійка книжок"

— Ну то як, скажеш, чого приперлася?

Пані Гольцапфель знову озирнулася на вулицю.

— Маю для тебе пропозицію.

Мама переступила з ноги на ногу.

— Та невже?

— Та не для тебе. — Вона смикнула голосом, відмахнулася від Рози і втупилась в дівчинку. — Для тебе.

— То якого милого ти мене кликала?

— А щоб спитати твого дозволу.

Ой, свята Маріє, подумала Лізель, тільки цього мені бракувало. Якого біса хоче від мене пані Гольцапфель?

— Мені сподобалась та книжка, яку ти читала в підвалі.

Е, ні. Вона тобі не дістанеться. Лізель не мала наміру здаватися.

— Тобто?

— Я думала, що ти дочитаєш її у бомбосховищі, але здається, що найближчим часом бомбити не будуть. — Вона здвигнула плечима і виструнчила дріт у спині. — Отож я хочу, щоб ти приходила до мене і читала.

— Гольцапфель, та ти геть знахабніла. — Роза вагалася, чи варто їй лютувати. — Якщо ти думаєш…

— Я більше не буду плювати на твої двері, - перебила вона. — І віддам свій кавовий пайок.

Роза вирішила не лютувати.

- І трохи борошна?

— Ти що, єврейка? Тільки каву. Можеш обміняти її в когось на борошно.

Домовились.

Усі, крім дівчинки.

— Ну добре, нехай ходить.

— Мамо?

— Припни язика, Saumensch . Йди принеси книжку. — Роза повернулася до пані Гольцапфель. — У які дні?

— У понеділок і у п’ятницю, о четвертій годині. І сьогодні, зараз.

Лізель подріботіла за чеканними кроками пані Гольцапфель до сусіднього будинку, що, як дві краплі води, був схожий на помешкання Губерманнів. Лише трішки більший.

Коли дівчинка сіла за кухонний стіл, пані Гольцапфель примостилася навпроти неї, але повернулася до вікна.

— Читай, — скомандувала вона.

— Другий розділ?

— Ні, восьмий. Звісно, що другий. А тепер швиденько починай читати, доки я не випхала тебе за двері.

— Так, пані Гольцапфель.

— Не треба мені твоїх «так, пані Гольцапфель». Розгортай книжку. Чи ти зібралася сидіти тут до ранку?

Господи Боже, думала Лізель. Це моє покарання за всі ті крадіжки. Ось воно й наздогнало мене.

Вона читала сорок п’ять хвилин, а по закінченні розділу на стіл перед нею поклали мішечок кави.

— Дякую, — відказала жінка. — Гарна історія. — Тоді розвернулася до плити і взялася за картоплю. Не озираючись, вона кинула: — Ти досі тут?

Лізель сприйняла це як сигнал до відходу.

- Danke sch Е on , пані Гольцапфель.

Запримітивши біля дверей обрамлені фото двох юнаків у військовій формі, вона додала ще «heil Hitler » , піднявши руку у напрямку кухні.

— Так. — Голос пані Гольцапфель був наляканим і гордим. Обоє синів у Росії. - Heil Hitler. — Вона поставила воду на плиту і навіть спромоглася провести дівчинку до дверей. — Bis morgen?[48]

Наступним днем була п’ятниця.

— Так, пані Гольцапфель. До завтра.

Потім Лізель підрахувала, що до того, як через Молькінґ провели процесію євреїв, вона бувала у пані Гольцапфель ще чотири рази.

Вони йшли в Дахау, в концтабір.

Разом це два тижні , як вона згодом напише у підвалі. Два тижні — і світ зміниться. Чотирнадцять днів — і світ розлетиться на друзки.

Довга дорога в Дахау

Одні казали, що вантажівка поламалася, але я можу особисто засвідчити, що все було не так. Я був там.

Розкинулось океанічне небо з білими гребнями хмар.

До того ж вантажівка була не одна. Три вантажівки не можуть поламатися одночасно.

Коли солдати спинилися, або поїсти, покурити і обнишпорити пожитки євреїв, один з в’язнів упав, виснажений голодом і хворобою. І гадки не маю, звідки приїхав той конвой, але все сталося десь за чотири милі від Молькінґа, за багато-багато кроків від концтабору в Дахау.

Я проліз до вантажівки крізь вітрове скло, підібрав немічного чоловіка і вистрибнув ззаду. Його душа була кістлявою. Навіть борода повисла, як кайдани. Мої ноги з шумом опустилися на гравій, але солдати, як і в’язні, не почули жодного звуку. Зате всі відчули мій запах.

У спогадах я пригадую, що з кузова тієї вантажівки долинало чимало прохань. Їх внутрішні голоси кликали мене.

Чому він, а не я?

Дякувати Богу, що це не я.

Солдати, натомість, мали іншу тему для розмови. Їхній командир затоптав цигарку і поставив їм задимлене запитання:

— Коли ми востаннє виводили цих пацюків на свіже повітря?

Його помічник прокашлявся.

— Воно б їм не завадило, еге ж?

— Ну то як? У нас ще є час?

— Купа часу, пане.

— Та ще й ідеальна погода для параду, як гадаєте?

— Так, сер.

— То чого ж ви чекаєте?

Лізель грала у футбол на Небесній вулиці, коли це долинув якийсь шум. Двоє хлопців у центрі поля боролися за м’яча, аж раптом все обірвалося. Навіть Томмі Мюллер почув.

— Що це? — запитав він зі своєї позиції на воротах.

Усі обернулися на звуки човгання ніг і суворих голосів, що все наближалися.

— Це що, череда корів? — здивувався Руді. — Та ні, не може бути. Корови так не човгають, правда?

Повільно вервечка дітей пішла на звук, що притягував, як магнітом, аж до крамниці пані Діллер. Час від часу лунали особливо гучні вигуки.

У високій квартирі на розі Мюнхенської вулиці стара пані провісницьким голосом розтлумачила усім причину цього сум’яття. Згори, з вікна, її обличчя скидалося на білий прапор з вогкими очима і відкритим ротом. У неї був голос самогубці, він із брязкотом падав під ноги Лізель.

У жінки було сиве волосся.

Очі темного, темного синього кольору.

- Die Juden, — оголосила вона. — Євреї.

«СЛОВНИК ДУДЕНА». ЗНАЧЕННЯ № 6

Elend — Горе:

сильне страждання, нещастя і біль.

Схожі слова: мука, терзання, відчай, злидні, розпач.

Усе більше людей висипало на вулицю, якою тягнулася процесія євреїв та інших злочинців. Може, табори смерті тримали у таємниці, але людям іноді демонстрували величні здобутки трудових таборів на зразок Дахау.

Трохи вище на іншому боці вулиці Лізель запримітила чоловіка з возиком для фарби. Він ніяково проводив рукою по волоссю.

— Он там, — вона показала Руді. — Мій тато.

Обоє перейшли дорогу і піднялися до Ганса Губерманна, який спробував забрати їх звідти.

— Лізель, — почав він. — Можливо…

Однак він зрозумів, що дівчинка рішуче налаштована залишитись, та й, зрештою, може, і краще, якщо вона побачить. Він стояв поряд з нею на прохолодному осінньому вітрі. Він більше нічого не казав.

Вони стояли на Мюнхенській вулиці і дивилися.

Навколо них туди-сюди снували люди.

Вони бачили євреїв, що спускалися вулицею, ніби палітра кольорів. Крадійка книжок описувала їх по-іншому, але я запевняю вас, що саме такі вони й були, а згодом більшість з них