Читати книгу - "Пісня Сюзанни. Темна вежа VI"

Едді вів машину від Іст-Стоунгема до Бриджтона, керуючись знаками, що провадили його з одного путівця на інший, і попутно відзначав ще дещо — неймовірно свіжу виразність цього світу. Літні соснові ліси вражали такою глибокою зеленню, якої він не просто ніколи не бачив, а навіть уявити собі раніше не міг. Від пташок, що шугали в небі, в нього буквально перехоплювало подих, навіть від звичайнісіньких горобців. Кожна тінь на землі виглядала м’якою й об’ємною, якщо хочеш — нахились, скрути, мов клапоть оксамиту, і забирай.

Нарешті Едді запитав у Роланда, чи й той відчуває щось схоже.

— Так, Едді, — відповів Роланд. — Я відчуваю, і бачу, і чую… просто ніби на дотик.

Едді кивнув. Він мав таке саме відчуття. Цей світ виглядав реальнішим за саму реальність. Цей світ, він… антитодеш. На краще означення він не спромігся. Схоже, вони опинилися в самісінькій серцевині Променя. Едді відчував, як їх несе вздовж нього, ніби рікою крізь ущелину в бік водоспаду.

— Але я боюся, — продовжив Роланд. — У мене таке відчуття, ніби ми наближаємося до центру всього — може так статися, навіть до самої Вежі. Тож зрозуміло, що після всіх тих років, після того, як сам цей похід став для мене всім, його кінець лякає.

Едді кивнув. У нього аналогічно. Звісно, що страшно. Якщо навіть не сама Вежа випромінює цю надзвичайну силу, то й тоді це все одно робить щось потужне й страшне, пов’язане з трояндою. Але не зовсім тотожне їй. Двійник троянди? Може бути й таке.

Роланд задивився на автостоянку, на людей, котрі вешталися під літнім небом, по якому повільно сунули пухкі товсті хмари, і, схоже, не усвідомлювали, що світ навкруг них потужно співає, що всі ті хмари пливуть в небесах своїм, одвіку відомим їм шляхом. Вони не усвідомлювали власної краси.

Стрілець промовив:

— Найжахливішим для мене було б досягти Вежі й побачити, що горішня кімната порожня, так я гадав. Бог усіх всесвітів мертвий або його навіть не існувало ніколи. Але тепер… уяви собі, Едді, що там хтось справді є? Якийсь очільник, хтось, хто виявиться…

Він не зміг закінчити цієї фрази.

Її спробував закінчити Едді.

— Хтось, хто виявиться усього лиш черговим гівнюком? Ти це хотів сказати? Бог не мертвий, але він злостивий недоумок?

Роланд кивнув. Це було не зовсім те, чого він боявся, але, на його думку, Едді влучив принаймні десь поряд.

— Роланде, як таке може бути? Зважаючи на те, що ми зараз відчуваємо?

Роланд знизав плечима — мовляв, усяке трапляється.

— У будь-якому разі, чи маємо ми інший вибір?

— Не маємо, — з сумом підтвердив Роланд. — Все і всі служать Променю.

Хтозна, що то була за потужна, співоча сила, але надходила вона з дороги, яка вела знову в бік лісу, на захід від торговельного центру. Напис на вказівнику Канзас-роуд навернув думки Едді до Дороті й Блейна Моно.

Він перемкнув трансмісію їхнього позиченого «форда» і рушив уперед. Серце билося в грудях ритмічними, сильними зойками. «Чи не так почувався Мойсей, коли наближався до палаючого куща, в якому його чекав Бог, — подумалось Едді. — Чи не так само почувався Яків, коли прокинувся у таборі і побачив незнайомця, осяйного й гарного — янгола, з яким йому випало боротися?[89] Мабуть, що так», — вирішив він. Він був певен, що добігає кінця черговий етап їхнього походу — попереду чергова відповідь.

Щоб Бог жив на Канзас-роуд, у містечку Бриджтоні у штаті Мен? Таке мусило б звучати безглуздо, але виявилось, що ні.

«Тільки не вбивай мене на смерть, — подумав Едді й повернув на захід. — Я мушу повернутися до моєї коханої, тож, прошу, не вбивай мене на смерть, ким би або чим би ти не був».

— Друже, мені так лячно, — промовив він.

Роланд сягнув по його руку і стиснув її.

ДВА

За три милі від торговельного центру вони під’їхали до ґрунтового шляху, який відгалужувався ліворуч і зникав між сосен. Вони вже проминули кілька відгалужень, повз котрі Едді проїхав, не зменшуючи постійної швидкості тридцять миль за годину, але тут він зупинився.

Обидва вікна в машині були опущені. Чутно було шум вітру між дерев, невдоволене каркання якоїсь ворони, не дуже віддалене гуготіння моторного човна, вібрацію двигуна їхнього «форда». Не рахуючи складеного із сотень тисяч співочих голосів акорду, тільки ці звуки й було чутно. На табличці, якою було позначено поворот, містився лаконічний напис ПРИВАТНА ДОРОГА. Проте Едді кивнув.

— Це тут.

— Так, я знаю. Як твоя нога?

— Болить. Не переживай за неї. Зможемо?

— Мусимо, — сказав Роланд. — Ти правильно зробив, що привіз нас сюди. Саме тут друга половина ось цього.

Він поплескав себе по кишені, де лежав документ, за яким право володіння пустирем передавалося корпорації «Тет».

— Гадаєш, цей Кінг, він близнюк троянди?

— Правду кажеш, — посміхнувся Роланд тому, якими словами він це відповів. А Едді подумав, що вкрай рідко він його бачив аж таким сумним. — Ми набралися тих фраз, якими розмовляють у Кальї, еге ж? Першим Джейк, а тоді й усі решта. Але це минеться.

— Рушаймо, — промовив Едді. І це не прозвучало як запитання.

— Атож, і попереду небезпека. Хоча… можливо, не така вже й велика. То їдемо?

— Зажди хвильку. Роланде, ти пам’ятаєш, Сюзанна згадувала про чоловіка на ім’я Мозес Карвер?

— А, діля… тобто, діловий чоловік. Він перейняв на себе бізнес її батька, коли сей Голмс помер, я правильно кажу?

— Авжеж. Він іще й хрещений батько Сюзі. Вона казала, що йому можна цілком довіряти. Пам’ятаєш, як вона напосілася на мене з Джейком, коли ми припустили, що це він міг поцупити гроші компанії?

Роланд кивнув.

— Я довіряю її думці, — сказав Едді. — А ти як?

— Так.

— Якщо Карвер справді людина чесна, ми могли б запропонувати йому зайнятися подальшим вирішенням проблем, котрі ми маємо у цьому світі.

Здавалося б, це абсолютно нікчемна тема, порівняно з тією силою, що, як відчував Едді, нуртує навкруг нього, але він вважав інакше. Їм може випасти лише один шанс на те, аби вберегти троянду і забезпечити її подальше існування. Вони все мусять зробити правильно, і, як розумів Едді, це означає зважати на волю долі.

Словом, на ка.

— Сюзі каже, що «Голмс Дентал» коштувала вісім, а то