Читати книгу - "Ґоморра"

Одна місцева газета перетворилася на гучномовець кампанії з дискредитації дона Пеппіно. Заголовки набиралися таким жирним шрифтом, що в мене швидко чорніли пальці, поки я гортав її сторінки: «Дон Діана був каморристом», а кілька днів по тому — «Дон Діана в ліжку з двома жінками». Сенс цих «месиджів» був недвозначний: ніхто не зможе виступити проти Каморри. А хто все ж таки виступить, той завжди має якийсь особистий мотив — заздрість, сварку чи якийсь сороміцький роман.

Давні друзі дона Пеппіно, його родичі та послідовники захищали його, включно з журналістами Рафаеле Сардо, який зберігав пам’ять про священика в своїх статтях та книгах, та Розарією Каппаккьоне, котра відслідковувала тактику кланів, складну систему їхньої жорстокої влади та розплутувала хитрощі «розкаяних».

2003 року було подано апеляцію, що поставила під сумнів деякі аспекти перших свідчень Джузеппе Квадрано, і в результаті Вінченцо Верде та Джузеппе Делла Медалья були звільнені. Виявилося, що Квадрано зізнався лише частково; його стратегія з самого початку полягала в тому, щоб не визнавати власної відповідальності. Але вбивцею виявився саме він, як підтвердили свідки та балістична експертиза. Джузеппе Квадрано вбив дона Пеппіно Діану. Група вбивць складалася з Квадрано та Санторо, який виконував роль водія. Франческо П’яченті, якого прислав з Іспанії безпосередньо Де Фалько, щоб той керував операцією, надав необхідну інформацію стосовно дона Пеппіно. Апеляція також залишила в силі вирок довічного ув’язнення, винесений П’яченті і Санторо. Квадрано навіть попередньо записав телефонні розмови зі своїми підлеглими, де він неодноразово повторював, що не має стосунку до вбивства священика, — ці записи він пізніше передав поліції. Квадрано зрозумів, що наказ на вбивство віддав Де Фалько, і він не хотів, щоб виявилася та обставина, що він був лише виконавцем, «м’язом», а не мозком цієї операції. Цілком можливо, що всі ті особи, що фігурували в першій версії свідчень Квадрано, наклали в штани від страху і жодним чином не хотіли бути причетними до вбивства. Часом автоматів та пістолетів недостатньо, щоб постати перед неозброєною людиною та безхитрісною чесною промовою.

Нунціо Де Фалько заарештували в Альбачете, знявши з міжміського потяга Валенсія — Мадрид. На той час він уже встиг започаткувати потужний кримінальний картель з деякими людьми з Ндранґети та кількома колишніми членами Коза Ностри. Згідно з даними розслідування іспанської поліції, Нунціо Де Фалько намагався також організувати циганів на Півдні Іспанії в злочинну групу. Йому вдалося вибудувати власну імперію — курортні села, картярні, крамниці та готелі. Інфраструктура іспанського Коста-дель-Соль (Сонячного берега) швидко та істотно покращилася відтоді, як казалезькі та неаполітанські клани вирішили перетворити цей регіон на перлину масового туризму.

2003 року Де Фалько отримав довічне ув’язнення як підбурювач до вбивства дона Пеппіно Діани. Коли в залі суду зачитували цей вирок, мені захотілося розсміятися, та все ж я стиснув губи і стримався. Я не міг не бачити абсурдності того, що відбувалося. Адвокатом Нунціо Де Фалько був Ґаетано Пекорелла — одночасно президент Палати депутатської юридичної комісії та адвокат захисту одного з найвпливовіших босів казалезької Каморри. Мені стало смішно тому, що клани були такими потужними, що примудрилися навіть поміняти місцями аксіоми природи та казки: Вовка захищало ягня, бо pecorella італійською означає «ягня». Але, можливо, моє марення та істеричний сміх були спричинені виснаженням та нервовим зривом.

Прізвисько Нунціо Де Фалько було написане на його обличчі. Він і справді нагадував вовка. На фото в його паспорті видніється видовжене обличчя з тонкою колючою борідкою, схожою на килимок із колючок, та з гострими вухами. Кучеряве волосся, темна шкіра та трикутний рот. Точнісінько як один з перевертнів у фільмах жахів. Проте одна місцева газета — та сама, що гучно заявляла про зв’язок, що начебто існував між доном Пеппіно та кланом, — присвятила першу сторінку, вихваляючи Нунціо Де Фалька як талановитого коханця, котрого жагуче прагнуть жінки та молоді дівчата. Заголовок у цій газеті від 17 січня 2005 року був красномовним та виразним: «Нунціо Де Фалько — король баболюбів».

Казаль-ді-Прінчіпе (редакторська стаття) «Може, вони й не вродливі, зате привабливі, тому що вони — боси; ось чому. Якщо розташувати по ранжиру босів-баболюбів нашого краю, то перше місце займуть два рецидивісти з Казаль-ді-Прінчіпе — чоловіки, котрих природа явно не наділила красивою зовнішністю, на відміну, скажімо, від донаАнтоніо Барделліно, найдивовижнішого та найпривабливішого з них усіх. Йдеться про Франческо П’яченті на прізвисько Носатий та Нунціо Де Фалько на прізвисько Вовк. Кажуть, що перший мав п'ятеро жінок, а другий — семеро. Певна річ, ми маємо на увазі не офіційні шлюби, а довготривалі стосунки, в результаті яких народилися діти. Фактично — хоча й не офіційно — Нунціо Де Фалько має десь дванадцятеро дітей від різних жінок. Іще одною цікавою подробицею є та обставина, що не всі ці жінки є італійками. Одна з них іспанка, друга англійка, а ще одна — португалка. Як і моряки, ці чоловіки завжди заводили собі сім'ю в кожному місці, де їм доводилося переховуватися… Тому невипадково декотрих з цих жінок — незмінно красивих та елегантних — викликали на суди над цими чоловіками — свідками. Слабка стать стала винуватицею падіння багатьох босів. Саме жінки стають головною причиною арешту більшості босів. Стежачи за жінками, сищики отримували змогу вийти на босів штибу Франческо Скявоне Чіччар’єлло… Іншими словами, навіть для босів жінки — це палка з двома кінцями».

Смерть дона Пеппіно була ціною, заплаченою за перемир’я між двома кланами. Навіть у вироку є натяк на цю гіпотезу. Треба було досягти угоди між двома ворогуючими групами, і, можливо, запорукою такої угоди стало вбивство дона Пеппіно. Йому відвели роль козла відпущення. Його знищення означало усунення великої проблеми для всіх сімей Каморри, і водночас воно відволікло слідчих від кланових оборудок і з’ясування стосунків.

Якось я почув розмову про Чіпріано, друга дитинства дона Пеппіно, який написав пристрасне публічне звернення, щоб виголосити його під час похорону, інвективу, на яку його надихнула одна з промов покійного священика. Але того ранку йому забракло сили навіть поворухнутися. Кілька років тому він виїхав і оселився в Римі, вирішивши більше ані ногою не ступати на землю Кампанії. Мені розповіли, що цей чоловік так