Читати книгу - "Останній заколот"

Павлюк справді скучив за Тетяною, хоча у Рівному, де перебував останні три тижні, не дотримувався чернечого способу життя. Гроші мав, не дуже великі, але пристойні, — вистачило на умебльовану кімнату й ресторан середньої руки. А в таких ресторанах завжди крутяться дівчатка, й можна вибрати на свій смак. Такою виявилась панна Магда — тоненька, мов очеретинка, зовсім ще дівча, сімнадцятирічна, але досвідчена й невтомна у вигадуванні розваг. Павлюк не перечив їй, але коли дівчина почала вимагати шампанське, дав їй рішучу відставку, то більше, що все одно вже мав повертатися до Совдепії. І відразу забув про Магду. Розкішнішої жінки за Тетяну Пилипівну, певно, не знайти у всьому Рівному. Іноді Михайло думав, чи не варто одружитися, та завжди задкував: Таня все ж старша за нього на п’ять років, та й взагалі, чи можливий шлюб у його неспокійному житті? Ніколи не знаєш, де сядеш і де злізеш, сьогодні чи завтра можеш наштовхнутися на прикордонний патруль, або, ще гірше, на чекістів, чи, як тепер їх називають, депеушників. А з ними раніше, ніж через кілька років, не розлучишся, і то дякуй богові, що трибунал не поставив тебе до стінки…

А гріхів у Михайла Олексійовича Павлюка накопичилося вдосталь. От би здивувалися депеушники, якби дізналися, що саме він перевіз через кордон у валізі з подвійним дном частину мобілізаційного плану Київського військового округу. Але про це Павлюк заборонив згадувати навіть самому собі — досить і того, що й Павловський в курсі справи, а Богдан Юліанович старий вовк, його, коли й візьмуть, навряд чи “розколють”: знає, що за військове шпигунство не помилують.

Закусивши смачними білими грибочками, Михайло лукаво зиркнув на Тетяну й позадкував до передпокою. Тетяна Пилипівна одразу здогадалася — для чого, й, округливши очі, подріботіла за ним. Павлюк розчинив саквояж і, загадково позираючи на жінку, почав копирсатися в ньому. Тетяна Пилипівна мимоволі подивилася на велику валізу, повз Павлюкову увагу не пройшов цей погляд, він підморгнув жінці й, зневажливо пнувши валізу ногою, пояснив:

— Там для тебе нічого цікавого. Повна валіза літератури, і я руки обірвав, поки допхав сюди. Журнал “Новь”, паризьке видання для тутешньої інтелігенції.

— “Новь”? — запитала жінка. — А нових мод у цьому журналі нема?

— Суцільна філософія і критика Совдепії. Кажу: для вошивої інтелігенції.

— Знайшли що друкувати! Й заради цього надриватися?

— Ти, Танюшик, у це свого носика не пхай, — просюсюкав Павлюк. — Для такого гарного носика знайдеться щось пікантніше… — Він витягнув із саквояжа щось легке, прозоре, мереживне, змахнув у повітрі з виглядом фокусника й показав на піднятих руках шовкову спідню сорочку.

— Комбінація! — вигукнула Тетяна Пилипівна. — Яке чудо!

— І ще не все: повний комплект для коханої жінки! — Павлюк з тими ж рухами фокусника викинув з саквояжа бюстгалтер і панталони. — І на закуску! — поставив на розчепірену долоню флакон парфумів.

— Любий! — Тетяна Пилипівна потягнулася до дарунків. — Ти завжди знав, що мені подобається.

— Ні, — відсунув дарунки Павлюк. — Тільки приміряти…

— Ну що ти!.. — Тетяна Пилипівна вдала, що засоромилась, однак Павлюк притягнув її до себе й почав розстібати гудзики халата. — Чекай, печеня перестоїть…

— Наплювати на всі печені в світі! — швидко заявив Павлюк.

Тетяна Пилипівна додержувалась такої ж точки зору — позадкувала до спальні, скинула халатик і пірнула під ковдру на місце, вже нагріте Павлюком.

Потім вона приміряла Михайлові дарунки. Мала вигляд в них розкішний, як фешенебельна варшавська пані, й Павлюк дав собі урочисту обіцянку за першої ж нагоди забрати її з собою. Однак знав також, що давав такі обіцянки вже не раз, та весь час щось ставало на заваді. До того ж, після тижневого чи навіть тривалішого перебування в Києві Михайлів запал поступово згасав — що ж, всі чоловіки однакові, й важко суворо засуджувати їх за природну зрадливість.

Обід після любовних утіх виявився вдвічі смачнішим, а горілка із скоринками міцнішою, вони просиділи за столом аж до ночі, а потім у ліжку знову зрозуміли, як скучили одне за одним, — заснули пізно й прокинулися також пізно, задоволені, розімлілі й майже щасливі.

Уранці Павлюк витягнув на вулицю валізу, а Тетяна знайшла візника. Михайло поклав валізу на дно коляски, навіть наступив на неї, наочно демонструючи зневагу до всіх друкованих видань світу, й наказав їхати на Львівську, де була друга конспіративна квартира Павловського. Михайло сів у колясці впівоберта — дивився, чи не посунув хтось за ними. Але вулиця була порожня, тільки гралися неподалік замурзані дітлахи та з’ясовували стосунки жінки з кошиками, повними овочів — видно, поверталися з базару й недобалакали.

Павлюк торкнувся пучками спини візника, наказав:

— Швидше, полтину на чай!

Візник стріпнувся, огрів батогом коняку, та пішла риссю, і Павлюк зітхнув спокійно: тепер їх ніхто не наздожене.

Сподівався застати на Львівській Павловського, але побачив лише Варвару Володимирівну. Ця жінка завжди трохи дратувала Павлюка, подумки називав її недорізаною дворянкою, бо в усьому намагалася зберегти етикет. Подала руку для поцілунку, та Михайло просто потиснув її і запитав, блазнюючи:

— Як живемо, громадянко Виноградова?

Варвара Володимирівна зміряла його з ніг до голови таким поглядом, що інший провалився б крізь підлогу, та Павлюк витримав цей погляд. Більше того, ногою підштовхнув до Виноградової валізу й сказав:

— Приймайте, шановна, передачу з Парижа. А де старий хрін?

Варвара Володимирівна встигла опанувати себе. Торкнулася пучками скронь, легко помасувала їх, це надало їй душевної рівноваги, й вона запитала:

— Маєте на увазі Богдана Юліановича?

— Не головного ж депеушника Лівшиця…

— Ваші жарти ніколи не відзначалися вишуканістю.

— А я не претендую на це.

— Богдан Юліанович захворів.

— У Голосієві?

— Де ж йому ще бути?

— Тоді дозвольте відкланятися. А тут, — знову копнув ногою валізу, — журнал “Новь” — для поширення серед місцевої інтелігенції. Бо робітничий клас його не читатиме.

— Ви поганої думки про пролетаріат, — заперечила Виноградова. — Більшовики наобіцяли йому золоті гори, а дали неп, саме тепер і потрібна наша агітація.

— Щасливий, хто вірить, — пробуркотів Павлюк. Сам він уже давно не вірив ні в бога, ні в чорта. — Отже, дозвольте відкланятися, громадянко Виноградова. — Подав Варварі Володимирівні руку, та вона удала, що не помітила її: схилилася над валізою і почала відчиняти замки.

— Гребуєте?.. — Усе ж Павлюк трохи розлютився. — А гроші все ж візьмете?

— У вас — ні.

— Не все одно, сьогодні передам їх Павловському, потім однаково прилипнуть до ваших випещених рук. А знаєте, за що гроші й звідки? За військову інформацію, Варваро Володимирівно. І