Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

Гонгадзе вислухав усе дуже уважно, жодного разу не перервавши оповідача. Додаткових запитань не ставив. На несміливе побажання автора дати хоч якусь оцінку прочитаному мовив:

– Я вражений. Але давай-но займемося тим, про що я прохав. Отже, про що ти писатимеш після сьогоднішнього брифінгу? Що з почутого від Рябця варте уваги? Чи все це пустопорожня балаканина й не більше?.. Кажи.

Відтоді так і повелося: по завершенні прес-заходу ці двоє затримувалися в передпокої конференц-зали. Й коли Гонгадзе або читав принесене Спартаком, або вислуховував його думки щодо брифінгу, починалося обговорення прочитаного чи почутого. Наприклад:

– Ні-ні, ти не вловив контексту. Коли Рябець говорив це, то частив так, немовби з кулемету строчив. Можеш промотати аудіозапис і переконатися в моїй правоті. Чому так? Чому він немов поспішав виговоритися?.. Подумай. Бо якщо зрозумієш це – у тебе зміниться контекст сприйняття його сьогоднішнього «торохкотіння». А ще зверни увагу на ті моменти, коли він, навпаки, уповільнював вимову й нібито «жував» окремі слова…

Або:

– Коли ти розпитуєш Зленка про минуле, то згадуєш, що твій дід пару років працював у Ставищі над організацією тамтешньої машинно-тракторної станції. Звідси твоя ремарка про те, що вони могли зустрічатися… Що це таке?! На що це схоже?! Як це ваш головний редактор пропустив?.. Ага-а-а, він теж робив зауваження!.. От бачиш, а ти не дослухався. А дарма, виходить! Бо тим самим ти, журналіст, порівняв себе з міністром закордонних справ України. Навіщо?! Подумай над тим, що подібні речі не обов’язково виносити на публіку. Спитати міністра про дитинство можна, а от публікувати – ні, бо це негарно виглядє.

Або:

– Так, ти все помітив і виділив вірно, проте в тональності явно не дотягнув. Навіщо штучно стримувати себе? Є інші, хто тебе стримуватиме. А якщо даси собі волю – твій матеріал тільки виграє.

Інші журналісти, акредитовані при ЦВК, швидко помітили несподіване зближення практично нікому не відомого представника редакції тижневика «Селянин» із самим Гонгадзе. Наслідки не забарилися: Спартак відчув, що ставлення до нього журналістського загалу помітно поліпшилося.

1998

«Пиво без горілки – гроші на вітер»

Міжнародний аеропорт «Бориспіль», Київщина, липень 1998 року

– Ні-і-і, ну ти уявляєш це нахабство?! – обурювався майор. – Я йому: «Служитимеш там, де тобі Вітчизна накаже». А він мені у відповідь: «Ця військова частина розташована на правому березі Дніпра, а наша квартира на Русанівці, а це лівий берег. Отож підшукайте мені таку частину, щоб неодмінно на лівому березі стояла. Бо двічі на день через мости переїжджати я не хочу, це складно і дуже непевно». Ні, ну ти можеш собі уявити, щоб у наш час солдатики такі умови висували?! Та куди це годиться?! Та що це за армія така, поясни мені на милість?..

Піддавшись розчаруванню, майор щосили лупонув правим кулаком по лівій долоні, проревів щось нерозбірливе на кшталт: «Гр-р-рм-м-м!..» – і затупцював на місці. Тося ж подумала, що дарма запросила Громикіна на проводи. Він не проводжає коханку в далеку заокеанську «подорож в один кінець». Зовсім ні – майор переймається своїми негараздами, а на коханку йому плювати. Сто, двісті разів плювати… Скільки завгодно!..

З іншого боку, що робити, якщо раптом на митному контролі її змусять викласти з багажу якісь речі?! Справді, не дарувати ж їх митникам?! Обійдуться ці паскуди й без її мотлоху.

Ось на цей випадок Тосі й був потрібен майор Громикін: краще мати по цей бік контрольної зони свою людину, яка, у разі потреби, просто забере речі собі. А далі хай що хоче, те з ними і робить. Захоче викинути? Хай викине! Захоче додому забрати чи на своїй роботі… на своєму місці служби залишити, себто – нехай лишає!.. Тільки б не митникам, тільки б не ненажерам цим клятим…

Якби по цей бік контрольної зони лишався Максик, ото було б ідеально! Проте синок уже рік з гаком як проживає в Піттсбургу, штат Пенсільванія. Тося зараз їде на ПМЖ до малого, а тому треба підшукати когось іншого, щоб у разі потреби він міг забрати речі з митного контролю.

Однак вислуховувати майорські скарги на занадто примхливих новобранців вже несила! Ну-у-у, подумав би про неї хоч трошечки!.. А подумавши – сказав би на прощання щось ласкаве. Ну хоч би щось!..

В принципі, вони давно вже з’ясували стосунки. Це сталося ще тоді, як сходилися разом. Майор… ні-ні, тоді ще капітан Громикін… Коротше кажучи, її бахур одразу ж попередив, що ні за яких обставин не піде на розлучення з дружиною і що Тося для нього була, є і буде виключно коханкою. Як казали на війні – «похідно-польовою жінкою». ППЖ.

Вона ж сказала, що в жодному разі не знехтує інтересами синочка Максика, бо саме він – єдина опора матері в неминучій старості. Та й загалом, єдина улюблена дитинка!.. Що ж, Тося синочка не зрадила, і щойно з Пенсільванії надійшли обнадійливі вісті, зазбиралася до нього, до Максика свого любого. До материної надії та опори.

Що ж до Громикіна, то на майора покладатися не можна. Ну-у-у, хіба ж не про те вони домовлялися ще на початку відносин?.. Отож нема проблем: коханка – не дружина. ППЖ – то й ППЖ!..

– Послухай, Тосенько, ти мені писатимеш?

О-о-о, а це що таке?! З чого б це раптом товариш майор скупу чоловічу сльозу в свій голос підпускав?.. Тося поглянула на коханця з подивом, тому Громикін повторив про всяк випадок:

– Напишеш мені, як до Піттсбурга свого дістанешся?

– Ой, Громикін, та що ти таке кажеш?! – вона трохи відсунулась назад і додала: – Звісно ж, напишу. Авжеж.

– Ти тільки дивись, не забудь, – мовив майор настільки пронизливо, що вона була змушена заспокоїти коханця:

– Та не забуду, не забуду!

– Чесно?..

– Чесне слово, не забуду.

– Присягаєшся?

– Звісно ж, присягаюся.

– Чим саме?

– Чим хочеш.

– Здоров’ям свого Максима?

– Звісно, присягаюся його здоров’ям.

Хоча Тося твердо знала й розуміла, що не напише майорові ніколи. Там, у далекій заокеанській Пенсільванії, невдовзі розпочнеться її нове життя. Навіщо при цьому вперто чіплятися за минуле?! Наобіцяти ж якихось незначущих дрібниць – то вже діло таке…

Вона й наобіцяла. А як же ж не наобіцяти?..

Ірпінь, травень 1998 року

– Синку, поясни мені, що тобі в тій Канаді? Гадаєш, там усе медом намащено, в Канаді тій твоїй?!

– Медом, не медом, але свободи… Ну-у-у… Тобто – простору для самовираження більше! Не знаю, зрозуміла