Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Хто такий Буйтур Всеволод? – негайно поцікавився Гонгадзе. Спартак коротко описав «вихователя», тоді співрозмовник кивнув: – Ага, зрозуміло. Миколою його звати, а прізвище він має Трясун.
– Себто Микола Трясун?..
– Ну так, певна річ, маючи подібне прізвище, ти б і сам вигадав гучний псевдонім, щоб під ним надійно сховатися.
– Моє прізвище мене цілком влаштовує. Та й загалом не люблю я ховатися під псевдонімом.
– Чому?
– Бо свої перші оповідання я теж намагався опублікувати під вигаданими іменами: «Іван Макогонюк», наприклад, або «Вікентій Пужальський», або…
Спартак на кілька секунд замислився, прикидаючи, розповісти про те, як повелися з ним та з Кузею Олежченком у московському видавництві «МосЕкспо», без якихось притомних пояснень буквально пару-трійку тижнів тому унеможлививши вихід третьої спільної «цеглини», однак все ж вирішив не ускладнювати, тому відрубав:
– Втім, це неважливо.
– Якщо неважливо, то навіщо про це говорити?
– Йдеться про інше. Коли я надсилав до редакції якесь оповідання, підписане псевдонімом, – його ніколи не друкували. А от коли почав підписуватися «Спартак Сивак», публікації одразу ж пішли одна за одною. Розумієте? Я не можу підписуватися будь-яким вигаданим ім’ям – тільки своїм справжнім. Якось так виходить… А чому? Не знаю навіть.
– Отже, ти до всього ще й письменник, а не журналіст, – скрушно зітхнув Гонгадзе. – І ти собі надумав, що зможеш отак залюбки влитися в наше середовище, що запросто станеш газетярем?.. Ну ти ж і наївний!
– А що, ви теж боїтеся конкуренції?
– Хто тобі сказав таку дурню?!
– Ніхто, просто я з подібними речами вже стикався.
І Спартак розповів, як раз за разом приносив до редакції одного з «товстих» літературних журналів свої рукописи. Приносив, аж доки головний редактор того часопису не запросив його до себе в кабінет на коротеньку, але дуже показову особисту бесіду:
– Молодий чоловік, скажіть, будьте ласкаві, от що… Ви, напевно, десь працюєте? Ну-у-у, на заводі там, на підприємстві якомусь…
– Так, я працюю інженером в Інституті електрозварювання. А що?
– І напевно, зарплатню там отримуєте за свою працю. Чи не так?..
– Так, звісно.
– Ну от, бачите! Ви – професійний інженер, а ми – професійні літератори. Ми на це вчилися, тут працюємо, на хліб заробляємо. То не відбирайте у нас наш чесно зароблений хліб, будь ласка! Працюйте собі інженером в своєму інституті. А ми будемо працювати тут, в журналі.
Після чого головний редактор запевнив, що до їхнього часопису Спартакові нема чого навіть потикатися, бо жоден його літературний опус там не опублікують. Ніколи й нізащо!..
– І знаєте, пане Георгію… Коли я вислухав це, мені стало до того огидно, що я мало не блювонув на підлогу редакторського кабінету! Чесне слово… Бо що ж то за професіонали такі від літератури, якщо вони бояться конкуренції з мого боку – з боку початківця?! Бо якби не боялися – головний редактор не казав би того, що я від нього почув. Але він сказав… Сказав, так. А тепер я бачу, що в журналістиці повторюється те саме!
– Тобто ти вирішив, що я або хтось інший боїмося конкуренції з твого боку?! А ти до всього ще й фантазер, я так дивлюся!..
– Фантаст. Прозаїк-фантаст. Я з дитинства знав, що стану колись саме ним – прозаїком-фантастом.
– Ну гаразд, гаразд! Заспокойся, хай так. От що скажу тобі на все це…
Гонгадзе раптом посерйознішав:
– Мабуть, нікому це навіть на думку не спадало, але я давно спостерігаю за тобою тут, у ЦВК. І мушу зазначити, що працюєш ти доволі-таки професійно як для новачка в нашому середовищі… Тільки от давай-но домовимося з тобою про деякі речі.
– Про які саме?
– По-перше, чому ти мені весь час «викаєш»?! Давай перейдемо на «ти».
– М-м-м… Ми ще пуд солі разом не з’їли і навіть не випили по чарочці, щоб бути на «ти». Але-е-е…
– А ти без цих дурниць можеш обійтися?
Спартак подумав трохи й кивнув:
– Гаразд, якщо на те пішло, давай на «ти» перейдемо.
– О-о-о, це вже добре… Прогрес. Поїхали далі… По-друге, старших товаришів у професії треба поважати. Ти мене зрозумів, нахабо?
– Поважати – так. Але навіть заради тебе… і при всій повазі до твоїх заслуг, я не поступатимусь інтересами своїх читачів, а отже, своїм правом на інформацію! Ти мене теж зрозумів, сподіваюсь?
Гонгадзе, змірявши його оцінюючим поглядом, пробубонів:
– От же ж упертюх!.. Але то є добре, це мені подобається навіть. Далі, по-третє, ти даватимеш мені проглянути все, що пишеш.
– Навіщо?!
– Зроби мені таку ласку, прошу. Можеш показувати те, що вже опубліковано. Або рукописи. Або чернетки. Або просто розповіси, як бачиш той чи інший матеріал. Це вже на твій розсуд. Але-е-е… зроби так!
– Невже починається обробка цуценяти під капітана?
– Чого-чого?..
– Це з «Червоних вітрил» Олександра Гріна. Слова капітана Гопа, звернені до Артура Грея… – І Спартак процитував: – Якось капітан Гоп, угледівши, як він майстерно в’яже вітрило на рею, сказав собі: «Перемога за тобою, хитруне». Коли Грей спустився на палубу, Гоп викликав його до каюти й, розгорнувши пошарпану книгу, мовив: «Слухай уважно. Покинь палити! Починається обробка цуценяти під капітана».
– Поживемо – побачимо, розумнику, – обтічно відповів Гонгадзе й додав: – І нарешті, останнє: ти принесеш мені почитати щось вартісне ще і з твоїх літературних опусів.
– Що саме? Опубліковане чи рукопис?..
– Знов-таки, на твій розсуд. Просто почитати. З поверненням.
– А чого так?! Я можу і книжку з автографом подарувати, якщо бажаєш.
– Гаразд, якщо вважаєш за потрібне, даруй книжку. Тільки дивись: якщо твоя писанина не справить на мене враження, я тоді!..
– Справить, не переймайся, – запевнив Спартак. – Я тобі книженцію хоч завтра привезу. Скажи лише, куди везти.
На домовленості про місце завтрашньої зустрічі їхня розмова і скінчилася.
* * *
– Як ти все це розкопав?!
То було одне-єдине, про що запитав Гонгадзе, прочитавши роман «Апокаліпсис по-київськи». Довелося розповідати все. Причому з найменшими подробицями, як того вимагав новий знайомий. Спартак промовчав лише про три речі.
По-перше, не сказав про те, що подумки ще й досі продовжував час від часу спілкуватися з покійним дідусем Сьомою: дуже вже це скидалося на якусь форму божевілля…
По-друге, промовчав про те, як розвіз і де саме висипав шістьма пригорщами попіл чернеток роману: знов-таки це скидалося чи то на прояв шизофренії, чи на чаклунство якесь підозріле.
І по-третє, промовчав про нещодавнє знайомство з головним архітектором меморіалу «Бабин Яр» Анатолієм Ігнащенком: Спартакові здалося, що він і без того наговорив багацько, тому розповісти
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.