Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

— Хто ви такі?! Що вам треба?

Наташчин голос сповнений обурення й страху. Я намагаюся встати, та це непросто. Бій із НИМ вимотав мене, забрав останні сили, я тепер геть беззахисна… Тільки ніж із Віль-Таєна поблискує на пральній машині, я беру його. Він важко лягає в ослаблу руку. Ось стоїть балончик із дезодорантом, я міцно стискаю його. Хтось відчиняє двері. Ніж почекає, доки я осліплю візитера.

— Вольдеку, не заходь туди!

Голос наче знайомий, та двері відчиняються, струм ядучої рідини потрапляє чоловікові просто межи очі, він скрикує, а мій ніж уже на дорозі до його серця… Якби я не була така втомлена, якби погляд Прадавнього не висмоктав з мене стільки сил, я б устигла, а так міцна долоня штовхає мене і я, поточившись, пірнаю в темряву, по дорозі добряче приклавшись головою об краєчок ванни. Сонце в очах згасло.

Я вб'ю тебе, Керстін Бартон.

19

— Я нічого не розумію.

Наташка знервована й налякана, я чую, як хтось ходить у сусідній кімнаті, на кухні бряжчить посуд, а я лежу на знайомій тахті — колись у дитинстві ми по черзі плигали з неї, доки Наташка, спружинивши, не підлетіла так високо, що головою розбила матову тарілку люстри, і скалки порізали їй плечі. Власне, надто високо їй стрибати й не довелося — стелі низькі, але… Кров цебеніла з численних порізів, скалки вкривали підлогу, я метушилася з ганчірками й віником, і саме на цей шарварок нагодилась Наташчина названа мати, тітка Світлана. Мабуть, наші обличчя були такі перелякані, що вона тільки й сказала: «Цю люстру давно слід було поміняти».

І от я лежу у знайомій Наташчиній кімнаті та слухаю, як за дверима Керстін Бартон поливає мене багнюкою, сука така. Перед моєю колись найкращою подругою. І рішення прибити чортову корову міцніє в мені, як свіжорозведений гіпс.

Я сідаю й озираюся в пошуках якогось одягу. Мій благополучно догорає в сміттєвому контейнері десь за сараями, та не ходити ж мені голою? Це шокуватиме спільноту, хоча, наскільки я змогла зорієнтуватись у цій новій для мене країні, шок буде набагато меншим, ніж це було б колись, ще в тому моєму житті тут. Сексуальна революція, чорт забирай. Щось у цьому, безперечно, є.

—І що, вона тепер завжди буде така?

— Ми не знаємо.

— Господи, якби ви бачили! Це було страшно, по-справжньому страшно, та ті люди збиралися нас убити… Чому?

— Гадаю, скоро все скінчиться, так чи інакше.

Он як? Бартон знає щось, чого не знаю я? Цікаво, як вона тут опинилась? Я не помітила, щоб за мною стежили, а таки стежили, бо й ті падлюки зробили засідку — в єдиному місці, де це було можливо, що, до речі, не свідчить про високий інтелектуальний рівень, а тепер іще Бартон упала на голову, як Ньютонове яблуко…

— Вольдеку, все гаразд?

— Де там! Твоя сеструня має вдачу ще гіршу, ніж ти.

— Я ж тебе попередила, аби ти не заходив.

— Та я за інерцією! Тепер не знаю, коли зможу нормально бачити, очі болять немилосердно. Я її вб'ю, заразу!

— Якщо зможеш, еге?

— Чорт, не нагадуй мені. Я такого зроду не бачив.

— Отож.

Так, Наташка, Вольдек і Бартон у кімнаті, а хто порається в кухні? Утім, це не суттєво. Ось лежать Наташчині джинси й сорочка, ще й білизна, от тільки такої конструкції, як ліфчик, я не ношу — середньовіччя якесь. А тепер можна й поговорити. Нема чого пліткувати про мене.

— У тебе міцна голова, Величко.

— Бартон, тобі треба їсти менше солодкого.

Ми пропікаємо одна одну поглядами, потім у її руці зблискує срібляста блискавка мого ножа — е, ні, крихітко, цей трюк мені відомий. Я перехоплюю руків'я просто в польоті, якусь хвильку лезо бринить у моїй долоні. Привіт, мій хлопчику, я рада знову тримати тебе.

— Господи, та що ж це таке?!

З Наташкою скоро станеться істерика.

— Тітка Роза шле тобі вітання.

Я мовчки йду до кухні, бо мене мучить спрага. Там хтось є, от і гляну, хто.

— Торі, я тобі мала сказати, що…

Я не хочу її слухати. Я відчиняю двері — і на мене дивляться дві пари очей, блакитні й чорні. Я заклякаю. Цікаво, чи знають вони, що сталося в храмі Віль-Таена? Мабуть, ні, мабуть, це моє персональне божевілля. Але я страшенно рада бачити їх обох. От тільки що вони тут роблять? Що, в чортового батька, взагалі відбувається?

— Ед приготував сендвічі.

Отак просто, бачили? Приготував ідіотські сендвічі в Наташчиній крихітній кухні. Вони просто вичавили собою весь невеличкий простір від плити до холодильника. Знущання якесь.

— Що ви обидва тут робите?

— Торі… — Едові очі пестять мене. — Так було правильно. Ти не повинна лишатись наодинці з цим.

— Це ви так вирішили?

— Торі, будь ласка.

Він аж тепер так каже.

— Гаразд.

Я, чорт забирай, страшенно рада вас обох бачити. Я пробула сама якусь добу, але скучила так, наче не бачились кілька років. Бо поряд із вами я відчуваю себе цілою. Бо є речі, які зрозуміємо тільки ми троє. Бо ми втрьох стояли на смерть там, у мармуровому святилищі Прадавнього.

— Ви не…

На порозі виріс той здоровило, якому я підлікувала очі. Тепер я його впізнала: це той, що зустрів мене в Борисполі. Що ж, він сам в усьому винен, не треба було ввалюватися до ванної, коли я була невдягнена, це неввічливо.

— Мотаймо звідси, швидко!

Я розумію, що сталося щось нехороше, на розпитування, звичайно, часу немає, а от мить, аби зібрати харчі, є. А моя сумка-наплічник завжди при мені. От і добре, що я її не розпакувала.

Ми похапцем вискакуємо з квартири. Наташка бліда й налякана, Луїс майже несе її. Цікаво, а що, власне, сталося? Навколо тихо й безлюдно, як і має бути о першій годині ночі. Десь у траві надривається команда цвіркунів, наче хтозна-які гроші отримує за одноманітне цвіргикання. Десь казяться підлітки, я чую регіт і виск якоїсь місцевої королеви двору — все це мені знайоме, так само було й раніше. Ну, майже так само.

— Чого ви сказились?

— Тихо! — Вольдек люто блимає на мене почервонілими очима. — Куди ми