Читати книгу - "Зелений дім"

та проспектом Санчеса Серро. Отець Гарсія прийшов віддати останню шану покійній. Йому довелося ліктями пробиватися крізь натовп мангачів, які стовпилися під її хижкою, і він уже починав їх клясти, коли зрештою спромігся дістатися до порога. І тоді побачив оркестр, що жалобно грав біля померлої. Він розлютився: ударом ноги вибив дно у Боласового барабана, потім спробував розбити ще й арфу та порвати струни на гітарі, волаючи на дона Ансельмо: ти, заразо П'юри, грішнику, геть звідси. Але ж отче, — мимрив арфіст, — ми граємо, вшановуючи її пам’ять, — а отець Гарсія: ви оскверняєте праведний дім, залиште померлу в спокої. Тепер уже й мангачі розлютилися: це несправедливо, просто так ображати старого, ми цього не допустимо. І ось увійшли непереможні, взяли отця Гарсію на руки, а жінки: гріх, гріх який, кара божа спаде на мангачів, — і віднесли священика, який пручався, мов тарантул, на проспект Санчеса Серро. Їх супроводжували вигуки: палій, палій, палій. Відтоді ноги отця Гарсії більше не було в Мангачерії, і в своїх проповідях він говорив про мангачів як про запеклих грішників.

Протягом тривалого часу оркестр грав у Анхеліки Мерседес. Ніхто не припускав, що одного дня він може перебратися до міста. Але так сталося, і спочатку мангачі засуджували дезертирство музикантів, однак пізніше зрозуміли, що, на відміну від Мангачерії, життя змінюється. Відколи в П’юрі почали відкриватися борделі, на оркестри падала злива пропозицій, а існують спокуси, яким неможливо не піддатися. Зрештою, хоча дон Ансельмо, Молодий і Болас виступали тепер у П’юрі, вони, як і раніше, жили в своєму передмісті, безкоштовно граючи на всіх мангачських урочистостях.

Тепер справа набула небажаного повороту: оркестр перестав грати, непереможні вклякли на місці, дивлячись на Семінаріо й не відпускаючи своїх дам.

Молодий Алехандро сказав:

— Ось тут і почалося справжнє лихо, коли вони повитягали револьвери.

— Пияк! — вигукнула Дикунка. — Увесь час їх провокував. Так йому й треба, що загинув. Мерзотник!

Сержант відпустив Сандру, ступив крок уперед, — сеньйоре, чи вам не здається, що ви балакаєте, немов зі своїми слугами? — а Семінаріо, затинаючись: що це, що ти там дзявкаєш? — і теж ступив уперед, — ти, лайно собаче, — ступив другий крок. Його величезна тінь захиталася на освітленій блакитним, зеленим та бузковим світлом дощаній стіні, і він зупинився зі спантеличеним виразом обличчя. Сміх Сандри перейшов у пискливий вереск.

— Літума цілився в нього з револьвера, — розповідала Чунга. — Він витяг його так швидко, що ніхто навіть не помітив, точнісінько, як у ковбойських фільмах.

— Він мав на це право, — пробурмотіла Дикунка. — Не міг же він терпіти, щоб його ще більше принижували.

Непереможні й дівиці кинулися до бару, сержант і Семінаріо міряли один одного поглядами. А Літума: не люблю задерикуватих, сеньйоре, ми вам нічого не зробили, а ви поводитеся з нами, мовби зі слугами. Мені дуже шкода, але далі це тривати не може.

— Не пускай мені дим в обличчя, Боласе, — попросила Чунга.

— А він також витягнув револьвер? — спитала Дикунка.

— Лише водив рукою по кобурі, — сказав Молодий. — Немов по цуценятку.

— Злякався! — вигукнула Дикунка. — Літума втер йому носа.

— А я вже думав, що у моїй П’юрі немає чоловіків, — промовив Семінаріо. — Що всі п’юранці збабіли і споганіли. Та виявляється, ще цей чоло залишився! Зараз ти пересвідчишся, хто такий Семінаріо.

— Чому люди завжди повинні битися, чому не можна жити в мирі й веселій злагоді? — зітхнув дон Ансельмо. — Яке чудове було б тоді життя!

— Хто знає, маестро, — заперечив Молодий. — Може, було б нудніше й смутніше.

— Ти добре його налякав, братику, — сказав Мавпа. — Ура!

— Але будь обережний, друже, — порадив Хосефіно. — Одна мить неуваги, і він теж витягне свою пукавку.

— Ти не знаєш, з ким маєш справу, — повторив Семінаріо. — Тому і викаблучуєшся, чоло.

— Ви, сеньйоре, також не знаєте, з ким маєте справу, — відрізав сержант.

— Коли б у тебе, чоловіче, не було револьвера, то так би не викаблучувався, — зауважив Семінаріо.

— Уся справа в тому, що він у мене є, — сказав сержант. — Я нікому не дозволю поводитися зі мною, як зі своїм служником, сеньйоре Семінаріо.

— І тоді Чунга швидко стала поміж ними. Оце так відвага! — захоплено мовив Болас.

— А чому ви її не стримали? — Арфіст спробував поплескати Чунгу по плечу, але вона відхилилася на стільці, і пальці старого лише доторкнулись до неї. — Вони були озброєні, Чунгіто, це було небезпечно.

— Ні, небезпека вже минула, бо вони саме почали сперечатися, — відповіла Чунга.

Сюди приходять побавитись, і жодних бійок щоб тут не було. Негайно помиріться, підійдіть до бару і випийте по скляночці пива за рахунок закладу. Чунга змусила Літуму сховати револьвер, наполягла, щоб вони потисли один одному руки, і, тримаючи обох під пахви, повела до бару, — хоча б посоромилися, поводитесь, мов шмаркачі, а коли хочете знати, ким ви є насправді, то будь ласка, двома дурнями; побачимо, побачимо, б’юся об заклад, що зараз витягнете свої револьвери й застрелите мене, — і вони засміялися. Чунго, Чунгіто, матусю, королево, — співали непереможні.

— Невже вони почали пити разом після таких образ? — здивувалася Дикунка.

— А ти що, жалкуєш, що вони не продірявили один одного? — спитав Болас. — Жінки завжди такі кровожерні.

— Адже Чунга їх запросила, — пояснив арфіст. — Вони не могли її образити, дівчино.

Вони пили, спираючись ліктями на стойку бару, і вже мали миролюбний вигляд. Семінаріо плескав Літуму по щоці, — ти останній справжній чоловік у цих краях, чоло, решта — це гниди й тхори. Оркестр почав грати вальс, відвідувачі розбилися на пари, непереможні й повії теж пішли танцювати. Семінаріо зняв з Літуми кашкет, приміряв, — ну, чи пасує він мені, Чунго? Певна річ, у ньому я не такий страшнючий, як цей чоло, але ти, друже, не ображайся!

— Може, він дещо товстуватий, однак бридким його не назвеш, — зауважила Дикунка.

— Замолоду він був худенький, як Молодий, — пригадував арфіст, — і справжній диявол, ще гірший від своїх братчиків.

— Вони зіставили три столи й сіли разом, — сказав Болас. — Непереможні, сеньйор Семінаріо, його приятель і дівиці. Здавалося, що нарешті все якось владналось.

— Але відчувалася напруженість, було зрозуміло — добром це не закінчиться, — докинув Молодий.

— І зовсім ні, — заперечив Болас. — Вони були задоволені, а сеньйор Семінаріо навіть заспівав гімн непереможних. Пізніше вони танцювали й жартували.

— Літума далі танцював з Сандрою? — спитала Дикунка.

— Не пам’ятаю, бо вони знову почали сваритися, — відповіла Чунга.

— Усе через оте хизування, — сказав Болас. — Семінаріо знай собі торочив, що в П'юрі вже немає справжніх чоловіків, бо хотів звеличити свого дядька.

— Не кажи погано про Чапіро Семінаріо, це