Читати книгу - "Зелений дім"

— У Наріуалі він голіруч схопив трьох злодіїв, зв’язав їх і привіз до П’юри, — не вмовкав Семінаріо.

— Він побився об заклад з приятелями, що зможе ще переспати з жінкою, прийшов сюди і виграв, — пригадала Чунга. — Принаймні так запевняла Амапола.

— Я й не кажу про нього погано, маестро, — промовив Болас, — але це починало вже дратувати.

— Він був такий самий славетний п’юранець, як і адмірал Грау, — сказав Семінаріо. — Ходіть до Уанкабамби чи Айябаки — скрізь ви знайдете жінок, які спали з моїм дядьком Чапіро. В нього було не менше тисячі байстрюків.

— Може, він був мангачем? — спитав Мавпа. — У нас таких повно.

Семінаріо споважнів: це твоя мати мангачка, — а Мавпа: звичайно, і я пишаюся з цього, — а Семінаріо, розлютившись: Чапіро був великим сеньйором, до Мангачерії ходив лише вряди-годи, щоб випити чи переспати з якимсь дівчиськом, — і Мавпа, вдаривши кулаком по столу: знову ви починаєте нас ображати. Все ж було гаразд, як між приятелями, а ви, сеньйоре, знову за своє, мангачі дуже не люблять, коли хтось погано говорить про Мангачерію.

— Старенький завжди підходив просто до вас, маестро, — озвався Молодий. — З яким зворушенням він вас обіймав! Можна було подумати, що зустрілися рідні брати.

— Ми зналися віддавна, — мовив арфіст. — Я любив Чапіро, мені було страшенно шкода, коли він помер.

Розшалілий Семінаріо підхопився на ноги: гей, Чунго, замкни двері, ми сьогодні тут господарюватимемо, а ти, арфісте, ходи сюди, розкажи про мого дядька, на моїх полях — повно бавовни, я плачу.

— Клієнтів, які стукали в двері, відлякував сержант, — сказав Болас.

— Це було помилкою, вони не повинні були залишатися самі, — зауважив арфіст.

— Я не ворожка, — відповіла Чунга. — Якщо клієнт платить, то може собі бавитися, скільки хоче і як хоче.

— Звичайно, Чунгіто, — погодився арфіст. — Але я мав на увазі не лише тебе, а всіх нас. Зрозуміло, ніхто не міг передбачити.

— Вже дев’ята година, маестро, — повідомив Молодий. — Треба відпочити, я піду по таксі.

— Чи це правда, старий, що ви з моїм дядьком були на «ти»? — спитав Семінаріо. — Розкажіть їм що-небудь про цього славетного п’юранця, про чоловіка, з яким ніхто не міг зрівнятися.

— Тільки в жандармерії є ще справжні чоловіки, — заявив сержант.

— Він як випив, то заразився від Семінаріо, — сказав Болас. — І теж почав торочити про справжніх чоловіків.

Арфіст покахикав, йому пересохло в горлі, — дайте мені щось випити. Хосефіно наповнив йому склянку, дон Ансельмо здмухнув піну, випив і хукнув. Понад усе приваблювала людей витривалість Чапіро. І те, що він був такий чесний. Семінаріо, засяявши від задоволення, обійняв арфіста, — а що я вам казав, чуєте?

— Семінаріо був розбишакою й недоумком, але пишався своєю родиною, — визнав Молодий.

Коли Чапіро верхи вертався з поля, дівчата, хоча це їм було заборонено, підіймались на вежу, щоб його побачити, так їх Чапіро з розуму зводив, — і дон Ансельмо зробив ще ковток. А в Санта-Марія де Ньєві за лейтенантом Сіпріано дикунки теж вмирали, — і сержант теж ковтнув пива.

— Коли йому пиво вдаряло в голову, він завжди починав говорити про того лейтенанта, — сказала Дикунка. — Дуже любив його.

Бравий Чапіро під’їжджав, здіймаючи за собою хмари пилюки, потім притримував коня і змушував його ставати навколішки перед дівчатами. Разом з Чапіро входило саме життя, сумні розвеселялися, веселі ставали ще веселішими, а яка витривалість — він підіймався нагору, спускався вниз, грав, пив, тоді знову підіймався нагору то з однією, то з двома, і так цілу ніч; удосвіта повертався на поле і, не склепивши очей, починав працювати, залізний був чоловік, — дон Ансельмо попросив ще пива. А колись лейтенант Сіпріано, на моїх очах, зіграв у російську рулетку, — сержант ударив себе в груди і обвів усіх поглядом, очікуючи оплесків. І дон Ансельмо: зрештою, Чапіро був єдиним, кому можна було вірити в борг, єдиний, хто сплатив мені все до останнього сентаво. Гроші існують для того, щоб їх витрачати, казав він, щедро всіх пригощаючи, а на вулицях і площах говорив те саме: це Ансельмо приніс до П'юри цивілізацію. І сержант: однак Сіпріано зробив це не тому, що побився об заклад, а лише з нудьги. Сельва довела його до розпачу.

— Мабуть, він просто хизувався, — мовила Дикунка. — Мабуть, його револьвер взагалі не був заряджений, і зробив він це лише тому, щоб жандарми його поважали ще більше.

І дон Ансельмо: Чапіро був моїм найкращим другом. Коли ми зустрілися в дверях «Королеви», то обнялися, й він сказав мені: яке нещастя, брате, надто пізно я дізнався про це, якби я був тоді в П'юрі, ніколи б його не спалили, я б уже поставив на місце і того священика, і гальїнасерок.

— Про яке нещастя казав вам Чапіро, арфісте? — спитав Семінаріо. — Чому він вам так співчував?

А сержант: лило, немов з відра, і лейтенант промовив: тут людина перестає бути людиною, немає ні жінок, ні кіно, якщо заснеш у лісі, то в тебе дерево з живота виросте; я народився біля моря, нехай ця сельва горить синім вогнем, я більше не витримаю. Він витягнув револьвер і покрутив двічі барабан, а тоді вистрелив собі в лоб. Важкий казав — знаємо ми ці штуки, там немає патронів, але вони були, слово честі, — і сержант знову вдарив себе в груди.

— Нещастя, доне Ансельмо? — спитала Дикунка. — З вами що-небудь сталося?

— Ні, це ми славетну людину згадуємо, дівчино, — відповів дон Ансельмо. — Чапіро Семінаріо, який помер три роки тому.

— Гей, арфісте, бачите, який ви ошуканець! — вигукнув Мавпа. — Нам не хотіли розповісти про Зелений Дім, а зараз от як? Ну то що ж там було з тією пожежею?

— Ви про що, хлопці? — здивувався дон Ансельмо. — Дурниці, вигадки.

— Ви знову, дідуню, починаєте впиратися, — дорікнув йому Хосе. — Хвилину тому ви говорили про Зелений Дім. Куди ж іще приїжджав Чапіро на своєму коні? Що це за дівчата, які виходили поглянути на нього?

— Він приїжджав на свою ферму, — сказав дон Ансельмо. — А поглянути на нього виходили жінки, які збирали бавовну.

Сержант ударив кулаком по столу, сміх урвався, Чунга принесла ще одну тацю з пивом, а сержант: лейтенант Сіпріано спокійно дмухнув у дуло свого револьвера, ми дивилися й не вірили своїм очам. І раптом Семінаріо, розбивши склянку об стіну: лейтенант Сіпріано — син повії, з цим чоло неможливо розмовляти, він усіх перебиває.

— Знову почав лаяти його по матері? — спитала Дикунка, швидко кліпаючи очима.

— Не його, а лейтенанта, — пояснив Молодий.

— Давайте зіграємо в російську рулетку,