Читати книгу - "Зелений дім"

IV

— Ви думаєте, що лоцман утік, пане лейтенант? — спитав сержант Роберто Дельгадо.

— Ясна річ, навіть коли б він був не знати яким дурнем, — відповів лейтенант. — Тепер я розумію, чому він прикинувся таким хворим і не поїхав з нами. Видно, накивав п’ятами, як тільки ми відпливли з Санта-Марія де Ньєви.

— Але раніше чи пізніше він попадеться, — промовив сержант Дельгадо. — Навіть не поміняв собі імені, дурень.

— Мене більше цікавить той, інший, — сказав лейтенант. — То велика риба. Як там його звати? Тусія? Фусія?

— Може, цей тип і справді не знає, де він подівся, — висловив припущення сержант Роберто Дельгадо. — Може, й справді його анаконда проковтнула.

— Добре, спробуємо ще раз, — сказав лейтенант. — Інохоса, приведи-но того типа.

Солдат, що спав, сидячи навпочіпки і спершись об стіну, схопився на ноги, як автомат, і мовчки вийшов. Ледве переступив поріг, як його замочив дощ; він прикрив руками голову і, спотикаючись, почвалав через грязюку. Злива люто сікла селище, між водяних смерчів та поривів шаленого вітру агварунські хижки були схожі на зачаєних звірів. І лейтенант: у сельві, сержанте, я став фаталістом, щодня тільки й чекаю, що мене вжалить отруйна змія чи звалить лихоманка. А зараз це, й клятий дощ, який ніколи не закінчиться, ми нидітимемо тут цілий місяць, як щури у льосі. Е, через те зволікання все йде під три чорти. Коли замовк його гіркий голос, знову розлігся шум зливи у сельві, дріботіння краплин, що падали з дерев та хижок. Галявина була однією попелястою калюжею, десятки струмків текло в напрямку урвища, вітер доносив смердючі випари, які клубочились над лісом. Інохоса йшов, тягнучи за собою на мотузці чоловіка, що спотикався й гарчав. Солдат великими стрибками злетів по сходах хижки, і полонений упав перед лейтенантом долілиць. Руки в нього були зв’язані за спиною, він звівся на ноги, допомагаючи собі ліктями. Офіцер і сержант Дельгадо, сидячи на дошці, покладеній на козли, ще хвилину розмовляли, не дивлячись на нього, потім лейтенант звернувся до солдата: кава й анісівка там ще залишилися? Добре, вертайся до своїх, ми самі його допитаємо. Інохоса вийшов. З в’язня капотіла вода, немов з дерев, довкола ніг утворилася калюжа. Волосся закривало йому вуха й лоб. Під витріщеними недовірливими очима, які горіли, немов дві жарини, темніли кола. Між рештками сорочки виднілися пасма посинілої, подряпаної шкіри, а крізь штани, також подерті, світилися сідниці. Він тремтів і цокотів зубами. А лейтенант: ти не можеш поскаржитися, любий Пантачо, про тебе дбають, як про немовля. Спочатку тебе вилікували, еге ж, потім захистили від агварунів, які хотіли поламати тобі кістки. Може, сьогодні нам більше вдасться порозумітись? Я терплячий, Пантачіто, але цим не можна зловживати. Мотузка охоплювала шию полоненого, немов ошийник. Сержант Роберто Дельгадо нахилився й потягнув її кінець так, що Пантача змушений був підступити ближче до дошки.

— У Сепі тебе добре годуватимуть і ти матимеш де спати, — пообіцяв сержант Дельгадо. — Це не така сама в’язниця, як інші, там немає стін. Можливо, тобі вдасться втекти.

— Хіба ж це не краще, ніж дістати кулю? — спитав лейтенант. — Хіба не краще потрапити до Сепи, аніж би я сказав агварунам: дарую вам Пантачу, помстіться на ньому за злочини всіх тих бандитів? Ти вже бачив, як вони цього хочуть. Тож сьогодні не клей з себе дурня.

У Пантачі й далі був неспокійний, гарячковий погляд, бідолаха тремтів так сильно, що аж зуби цокотіли; він то вигинався, то втягував живіт, то випинав його. Сержант Дельгадо посміхнувся: Пантачо, ти ж не такий дурний, щоб узяти на себе всю провину й самому відповідати за всі злочини та вбивства, правда? І лейтенант, також посміхаючись: найкраще буде, якщо ми швидко з цим покінчимо, Пантачо. Потім дамо тобі тієї травички, яку ти так любиш, сам собі її завариш, ну то як? Інохоса увійшов до хижки, поставив на дошку термос з кавою, пляшку й швидко вийшов. Лейтенант відкоркував пляшку, простягнув її в’язневі, який, мружачись, потягнувся до неї всім тілом. Сержант міцно смикнув за мотузку, — ти, сучий сину, — Пантача впав до ніг сержанта, — спочатку забалакай, а потім пий. Офіцер узяв мотузку і змусив полоненого повернути голову в його бік. Грива волосся гойднулася, очі-жарини знову втупилися в пляшку. І лейтенант: ну й тхне від тебе, такого смороду я в житті не чув, аж нудить мене. Пантача розкрив рот, — дай хоч ковточок, сеньйоре, — потім захрипів, — щоб трохи зігрітися, бо всередині задубіло, один-єдиний ковточок, сеньйоре. А лейтенант: згода, тільки не так швидко, на все свій час, спершу скажи, де сховався той Тусія чи Фусія, де він? Але ж я вже сказав, сеньйоре, — Пантача весь тремтів, — він утік увечері, і ніхто його не бачив, — здавалося, що в полоненого зараз поламаються зуби, — сеньйоре, запитай уамбісів, якумама вночі приповзла, казали вони, і затягла його на дно озера. За всі його злочини, сеньйоре.

Лейтенант дивився на полоненого втомленими очима, наморщивши чоло. Раптом швидко відхилився вбік і вдарив його чоботом по голій сідниці. Захрипівши, Пантача впав на підлогу, але й далі скоса позирав на пляшку. Лейтенант потягнув за мотузку, розкуйовджена голова вдарилась об підлогу, — Пантачо, може, годі клеїти дурня, га? Де він? А Пантача: не знаю, сеньйоре, — потім завив і сам вдарився головою об підлогу, — напевне, вона тихенько вилізла й поповзла схилом, прослизнула в хижку, хвостом заткнула йому рота, сеньйоре, і потягла його, бідолаху; ой сеньйоре, хоч один ковточок. Якумама завжди так, її не почуєш, не побачиш, уамбіси казали — вона повернеться й нас пожере, тому вони також пішли, сеньйоре. Лейтенант копнув його ногою. Пантача замовк і став навколішки, — я сам-один залишився, сеньйоре. Лейтенант ковтнув з термоса, облизав губи. Сержант Роберто Дельгадо бавився пляшкою, а Пантача знову закричав: хочу, щоб мене відправили на Укайялу, сеньйоре, — обличчя в нього скривилося в плаксивій гримасі, — туди, де помер мій приятель Андреас. Я теж хочу там померти.

— Отже, твого хазяїна зжерла якумама, — сказав спокійним голосом лейтенант. — Отже, лейтенант набитий дурень, і Пантача може легко обвести його довкола пальця. Ой Пантачо!

Спраглі, палаючі очі полоненого дивилися на пляшку, а надворі шаленіла злива, вдалечині гримів грім, і блискавки час від часу освітлювали покрівлі, дерева, грязюку, які шмагав дощ.

— Він покинув мене самого, сеньйоре, — вигукнув Пантача з люттю в голосі, але погляд його,