Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

Посеред пристані, де осадка була найбільша, саме з цієї нагоди було збудовано велетенський причал. Представники монаршого двору Таліна спустилися цим пологим містком до Адуа, наче візитери з далекої зорі, де всі багаті, вродливі й безтурботно щасливі.

Обабіч новоприбулих крокували колонами бородаті вартові, вдягнені в однакову чорну форму; їхні шоломи були начищені до дзеркального, просто болючого блиску. Між ними двома рядами по шість душ ішли дванадцятеро дам, кожна з яких була вбрана в червоні, блакитні чи яскраво-фіалкові шовки й блискуча, як справжня королева.

Проте жодна людина серед враженого натовпу на набережній анітрохи не засумнівалася б у тому, хто саме в центрі уваги. Попереду пливла принцеса Терез — висока, струнка, з неймовірно королівським виглядом, граційна, як циркова танцівниця, і статечна, як імператриця з легенди. Її чисто біла сукня була обшита блискучим золотом, мерехтливе волосся мало колір начищеної бронзи, а на її блідих грудях під ясним сонцем виблискував та іскрився ланцюжок із приголомшливими діамантами. Тієї миті здавалося, що її справді доречно називають Перлиною Таліна. Терез видавалася чистою та яскравою, гордою та блискучою, жорсткою та прекрасною, як бездоганний коштовний камінь.

Коли її ноги торкнулися каміння, натовпи вибухнули схвильованим радісним криком, і з вікон будівель далеко вгорі посипалися гарно організованими водоспадами пелюстки квіток. Отож принцеса наближалася до Джезаля, з величною гідністю ступаючи по м’якому килиму серед солодких пахощів мерехтливої рожево-червоної імли, владно задерши голову й гордо зціпивши руки перед собою.

Назвати це прибуття разючим було б неймовірним применшенням.

— Ваша королівська величносте, — пробурмотіла вона. Джезаль не знати чому відчув себе по-справжньому нікчемним, коли вона присіла в реверансі, а в неї за спиною так само вчинили її дами, тоді як гвардійці низько вклонилися. Всі їхні рухи були бездоганно узгоджені між собою. — Мій батько, великий герцог Орсо Талінський, передає вам найщиріші вибачення, — принцеса знову бездоганно випрямилася, неначе її смикнули за невидимі ниточки, — але він не має змоги побувати на нашому весіллі через невідкладні справи у Штирії.

— Нам достатньо вас, — прохрипів Джезаль, а за мить подумки лайнувся: зрозумів, що геть забув про правильне звертання.

За поточних обставин чітко мислити було важкувато. Зараз Терез була ще приголомшливіша, ніж тоді, як він бачив її востаннє, щонайменше рік тому, коли вона завзято сперечалася з принцом Ладіслою на бенкеті, влаштованому на його честь. Згадка про те, як вона люто верещала, не надто підбадьорювала Джезаля — щоправда, він сам навряд чи зрадів би можливості одружитися з Ладіслою. Зрештою, той був справжнісіньким ослом. Джезаль був абсолютно інакший і, поза сумнівом, міг сподіватися на іншу реакцію. Тож він сподівався.

— Прошу, ваша високосте. — Джезаль простягнув принцесі руку. Вона поклала на цю руку долоню, яка здавалася легшою за пір’їнку.

— Ваша величність робить мені завелику честь.

Підкови сірих коней застукали по бруківці, плавно задзуміли колеса карети. Вони рушили вздовж Алеї Королів; довкола них щільним строєм їхала рота Лицарів Тіла з блискучою зброєю та обладунками. Вздовж великої магістралі на кожному кроці стояли захоплені простолюдини, в усіх дверях і вікнах виднілись усміхнені підданці. Всі вони прийшли привітати свого нового короля й жінку, яка невдовзі стане їхньою королевою.

Джезаль знав, що поряд із нею, напевно, видається цілковитим йолопом. Незграбним, простим, невихованим бовдуром, який не має ні найменшого права перебувати з нею в одній кареті —хіба що як підставка їй під ноги. Він іще ніколи в житті не почувався справді нижчим за когось. Йому майже не вірилося, що він одружиться з цією жінкою. Сьогодні. У нього трусилися руки. Просто трусилися. Можливо, їм обом допоможуть розслабитись якісь щирі слова.

— Терез… — Вона й далі владно махала рукою юрбам. — Я розумію… що ми нітрохи не знаємо одне одного, та… я хотів би з вами познайомитися. — На те, що вона його почула, вказувало лише те, як у неї ледь-ледь смикнулися вуста. — Знаю, це, напевно, стало для вас жахливим шоком, як і для мене. Сподіваюсь, якщо я можу щось зробити… щоб вам стало легше, що…

— Мій батько вважає, що цей шлюб найкраще послужить інтересам моєї країни, а послух — це обов’язок доньки. Ті, хто від народження посідає високе становище, змалечку готуються до самопожертв.

Її ідеальна голова плавно повернулася на ідеальній шиї, і Терез усміхнулася. Її усмішка, може, й була дещо натужною, та менш сяйливою від цього не стала. Важко було повірити, що таке гладеньке, бездоганне личко може складатися з плоті, як обличчя всіх інших людей. Воно було наче з порцеляни чи відшліфованого каменю. Дивитись, як воно ворушиться, було невпинним, чарівним задоволенням. Джезаль замислився, які в неї губи — холодні чи теплі. Він був би дуже радий це з’ясувати. Вона нахилилася до нього й легенько поклала руку йому на долоню. Теплу, безсумнівно теплу, м’яку, однозначно із плоті.

— Вам варто помахати рукою, справді, — стиха промовила вона по-штирійськи співучим голосом.

— Гм, так, — видушив із себе Джезаль, у якого геть пересох­ло в роті, — так, звісно.

Ґлокта стояв поряд з Арді й насуплено дивився на двері Осередку лордів. За цими височезними воротами, у великій круглій залі, відбувалася церемонія. «О радісний, радісний день!» Від позолоченого купола відлунюють мудрі настанови верховного судді Маровії, щаслива пара з легкими серцями виголошує свої врочисті обітниці. Подивитися на це всередині пустили лише нечисленних щасливців. «Решта нас мусить обожнювати їх іздалеку». І для цього зібралася неабияка юрба. Широка площа Маршалів була забита людьми. Ґлокті аж вуха заклало від їхніх захоплених теревенів. «Юрба лакиз, яким не терпиться побачити, коли вийдуть їхні божественні величності».

Він нетерпляче захитався вперед-назад і з боку в бік, кривлячись і шиплячи в намаганні запустити потік крові до ніг, які вже нили, і притлумити спазми. «Однак стояти так довго на місці — це, кажучи по-простому, тортури».

— Як довго може тривати весілля?

Арді здійняла темну брову.

— Можливо, вони не встояли одне перед одним і зараз консумують шлюб просто на підлозі Осередку лордів.

— Як довго може тривати та клята консумація шлюбу?

— Якщо треба, спирайтеся на мене, — запропонувала Арді й простягнула йому лікоть.

— Щоб каліка спирався на п’яну? — насупився Ґлокта. — Ми ще та парочка.

— Як хочете, перекиньтеся й вибийте собі останні зуби. Мене через це безсоння не мучитиме.

«Можливо, мені варто скористатись її пропозицією, хай і всього на мить. Зрештою, чим це погано?» Але тут здійнялися перші пронизливі крики, до яких невдовзі почали долучатися все нові й нові, і врешті повітря аж запульсувало від тріумфального реву. Двері Осередку лордів нарешті почали відчинятись, і на яскраве сонце вийшли, тримаючись за руки, верховний король і королева Союзу.

Навіть Ґлокта був змушений визнати, що вони блискуча пара. Вони стояли, наче легендарні монархи, вбрані у блискучий білий одяг, оздоблений мерехтливою вишивкою; на спині її довгої сукні та його довгого