Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

плаща виднілись однакові золоті сонця, що замерехтіли, коли ця пара повернулася до натовпів. Обоє високі, стрункі, граційні, обоє увінчані сяйливим золотом і яскравими діамантами, по одному на кожного. «Обоє надзвичайно молоді, надзвичайно прекрасні, і в них попереду ціле життя в щасті, багатстві й могутності. Ура! Ура їм! Моє зморщене нікчемне серце розривається від радощів!»

Ґлокта поклав руку Арді на лікоть, схилився до неї й усміхнувся найбільш огидною, щербатою й жаскою усмішкою.

— Наш король справді красивіший за мене?

— Образливі дурниці! — Арді випнула груди й трусонула головою, нагородивши Ґлокту зверхньою, нищівною усмішкою. — А я сяю яскравіше за Перлину Таліна!

— О, справді, моя люба, однозначно. Вони поряд із нами схожі на жебраків!

— На сміття.

— На калік.

Вони захихотіли дуетом, тимчасом як королівська пара велично перетнула площу в супроводі двох десятків пильних Лицарів Тіла. За ними на шанобливій відстані прямували члени Закритої Ради, одинадцятеро статечних старих, поміж яких ішов Баяз у своєму магічному облаченні, всміхаючись майже так само широко, як сама прекрасна пара.

— Він мені навіть не подобався, — буркнула собі під носа Арді, — взагалі. Справді.

«Цим ми, безумовно, схожі».

— Не треба ридати. Ви однозначно надто розумні, щоб вас задовольнив такий телепень, як він.

Арді різко вдихнула.

— Упевнена, що ви маєте рацію. Та мені було так нудно, самотньо, і я дуже стомилася.

«А ще, поза сумнівом, сп’яніла». Арді зневірено стенула плечима.

— З ним я почувалася не тягарем, а чимось більшим. Із ним я почувалася… жаданою.

«А чому ти думаєш, що мені цікаво про це знати?»

— Як ви сказали? Жаданою? Як чудово. А тепер?

Вона скрушно опустила погляд на землю, і Ґлокта зовсім трішечки відчув себе винним. «Однак почуття провини завдає болю лише тоді, коли людині більше нічим перейматися».

— Це навряд чи було справжнє кохання. — Він побачив, як у її шиї заворушилися тонкі сухожилки: Арді ковтнула. — Та я чомусь завжди гадала, що сама пошию його в дурні.

— Гм.

«Як рідко ми одержуємо те, чого очікуємо».

Королівський кортеж мало-помалу зник із поля зору, за ним тупали останні з прекрасних придворних і блискучих охоронців, а звуки шалених оплесків поступово віддалялися до палацу. «До їхнього славного майбутнього, і нам, ганебним таємницям, туди однозначно зась».

— Ось вони, ми, — стиха мовила Арді. — Обрізки.

— Жалюгідні недоїдки.

— Гнилі стеблини.

— Я не став би дуже цим перейматися. — Ґлокта зітхнув. — Ви ще молоді, розумні й доволі симпатичні.

— Грандіозна похвала, ніде правди діти.

— У вас на місці всі зуби та обидві ноги. Це помітно більше, ніж у декого з нас. Не сумніваюся, що невдовзі ви знайдете якогось іншого високородного ідіота, якого зможете затягнути в свої сіті, і нічого поганого не станеться.

Арді відвернулася від нього, згорбила плечі й, мабуть, закусила губу. Ґлокта скривився й підняв руку, щоб покласти дівчині на плече. «…Та сама рука порізала на шматки пальці Зеппові дан Тойфелю, зірвала соски з грудей інквізитора Гаркера, порубала одного гуркського посла і спалила другого, послала невинних гнити в Енґлії й багато чого іншого…» Він відсмикнув її й опустив. «Краще виплакати всі сльози на світі, ніж відчути на собі дотик цієї руки. Втіху приносять інші речі, і дістається вона іншим людям». Ґлокта насуплено поглянув на протилежний бік площі, залишивши Арді сам на сам із її горем.

Юрба продовжувала радісно кричати.

Це, звісно, була велична подія. На неї не пошкодували ні праці, ні грошей. Джезаль анітрохи не здивувався б, якби в нього зібралося п’ятсот гостей і серед них більш-менш знайомими йому виявилося не більше десятка. Лорди й леді Союзу. Видатні люди з Закритої й Відкритої Рад. Найбагатші й наймогутніші вбралися в найкращий свій одяг і поводилися так добре, як тільки могли.

Зала дзеркал була гідним місцем. Найприголомшливіше приміщення в усьому палаці, велике, як поле бою, воно здавалося ще більшим завдяки великим дзеркалам, які вкривали кожну стіну, створюючи бентежну ілюзію десятків інших величних весіль у десятках інших бальних зал зовсім поряд. На столах, у канделябрах і серед кришталевих люстр далеко вгорі мерехтіли й гойдалися безліч свічок. Їхнє м’яке світло падало на столове срібло, мерехтіло на коштовностях гостей і відбивалося від темних стін, виблискуючи в далеку темну далечінь мільйоном світних цяток, схожих на зорі в темному нічному небі. Десяток найчудовіших музикантів Союзу грав витончену й заворожливу музику, яка змішувалася з дедалі гучнішими вдоволеними теревенями, дзенькотом і торохтінням старих грошей та нового столового приладдя.

Святкування вийшло радісне. Такий вечір випадає лише раз у житті. Так було для гостей.

Для Джезаля це було щось інше, а що саме, він достоту не знав. Він сидів за позолоченим столом разом зі своєю королевою, їх оточували запопадливі слуги — по десятеро на кожного з них, — і вони перебували просто під носом у всіх, хто зібрався, неначе пара надзвичайно цінних експонатів у зоопарку. Джезаль сидів у імлі ніяковості, у схожому на сон мовчанні, і раз у раз здригався, наче хворий кролик, коли напудрений лакей раптом підходив до нього з овочами. Терез сиділа праворуч від нього й раз у раз підчіпляла крихітний шматочок їжі акуратною виделкою, підіймала його й жувала, а тоді ковтала з елегантною точністю. Джезаль ніколи й не думав, що можна їсти красиво, а тепер усвідомлював, що дарма.

Він уже майже не пам’ятав гучних слів верховного судді, які, мабуть, безповоротно зв’язали їх разом. Щось там про кохання й безпеку країни, нечітко згадав він. Однак він бачив перстень, який отетеріло вручив Терез в Осередку лордів. Його величезний криваво-червоний камінь блищав на довгому середньому пальці королеви. Він пожував шматочок найчудовішого м’яса, і на смак той видався йому схожим на багно. Вони — чоловік і дружина.

Тепер Джезаль бачив, що Баяз, як завжди, мав рацію. Людям хочеться чогось такого, що без зусиль залишається вищим за них самих. Може, й не всі вони отримали такого короля, на якого сподівалися, але ніхто не міг заперечувати, що Терез саме така, якою має бути королева, і навіть більше. Сама думка про те, як на тому позолоченому кріслі сиділа б Арді Вест, була абсурдна. І все-таки Джезаль несподівано відчув себе винним, коли йому блиснула ця думка, а тоді його охопив сум, іще сильніший, ніж почуття провини. Було б утішно мати людину, з якою можна поговорити. Він зболено зітхнув. Якщо вже він збирається провести життя з цією жінкою, їм доведеться розмовляти. А що швидше вони почнуть, то, мабуть, краще.

— Я чув, що Талін… надзвичайно гарне місто.

— Саме так, — озвалася Терез обережно-офіційним тоном, — але в Адуа також є гарні місця.

Вона зупинилась і без особливої надії опустила погляд на свою тарілку.

Джезаль прокашлявся.

— До цього дещо… складно призвичаїтися.

Він спромігся ледь-ледь усміхнутися.

Терез кліпнула й поглянула на залу.

— Так.

— Ви танцюєте?

Вона плавно повернула голову в бік Джезаля, навіть не ворухнувши плечима хоч трохи.

— Трішки.

Він відсунув стілець і підвівся.

— Тоді потанцюймо, ваша величносте?

— Як побажаєте, ваша величносте.

Коли вони попрямували до середини широкого майданчика, балачки поступово стихли. У Залі дзеркал стало мертвотно тихо,