Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

якщо не брати до уваги цокання його начищених чобіт і її начищених черевичків по блискучому каменю. Коли вони стали на свої місця, з трьох боків оточені довгими столами, перед очима незліченних розкішних гостей, Джезаль ковтнув. Таке саме тривожне очікування, страх і захват він відчув, коли ви­йшов у фехтувальне коло, щоб перед галасливим натовпом побитися з невідомим супротивником.

Вони стояли нерухомо, як статуї, й дивились одне одному в очі. Він простягнув руку долонею догори. Терез потягнулася до нього, та не стала її брати, а сильно притиснула долоню тильним боком до тильного боку його долоні й підштовхнула її вгору, щоб їхні пальці опинилися на одному рівні. Зовсім трохи здійняла брову. Це був мовчазний виклик, якого не міг побачити більше ніхто в залі.

Струнні схлипнули першою протяжною нотою, і вона луною розійшлася по залі. Вони почали танцювати, демонстративно повільно кружляючи довкола одне одного. Золотий поділ сукні Терез шурхотів по підлозі, а її ноги залишалися невидимими, тож здавалося, ніби вона не крокує, а пурхає, до болю високо задерши підборіддя. Спершу вони рухалися в один бік, а тоді у протилежний, а в дзеркалах довкола рухалася в унісон із ними ще тисяча пар, що поступово зникали в затіненій далині, короновані й убрані в бездоганний біло-золотий одяг.

Коли почалася друга фраза й зазвучали інші інструменти, Джезаль почав усвідомлювати, що його відверто затьмарюють — більше, ніж затьмарював Бремер дан Ґорст. Терез рухалася з такою бездоганною грацією, що він не сумнівався: вона могла б утримати на голові келих із вином, не проливши з нього ні краплі. Музика ставала дедалі гучнішою, швидшою, сміливішою, а з нею ставали швидшими та сміливішими й рухи Терез. Своїми витягнутими руками вона неначе керувала музикантами — такий бездоганний зв’язок між ними був. Джезаль намагався її вести, а вона невимушено обходила його. Вдала, ніби піде в один бік, крутнулася в другий, і Джезаль мало не гепнувся на зад. Терез ухилялася й крутилася, майстерно маскуючись, а йому залишалося хіба що тягнутися до порожнечі.

Музика стала ще швидшою, музиканти цигикали й бренькали із завзятою зосередженістю. Джезаль марно спробував упіймати Терез, але вона викрутилася, засліпивши його вихором спідниць, якого йому було не наздогнати. Вона мало не підставила йому підніжку, та прибрала ногу, перш ніж він устиг це зрозуміти, трусонула головою й мало не штрикнула його в око короною. Видатні й доброчесні люди Союзу споглядали це в завороженому мовчанні. Навіть Джезаль зрозумів, що перетворився на ошелешеного глядача. Найбільше, на що він був здатен, — це залишатись у приблизно правильних позиціях, тимчасом як Терез відверто шила його в дурні.

Коли музика знову сповільнилась, а Терез простягнула йому руку, наче якийсь рідкісний скарб, Джезаль не зрозумів, що відчув — полегшення чи розчарування. Він притиснув тильний бік долоні до цієї руки, і вони закружляли довкола одне одного, невпинно зближуючись. Коли інструменти востаннє заграли приспів, Терез притиснулася спиною до його грудей. Вони крутилися дедалі повільніше. Джезаль чудово відчував запах її волосся. На останній протяжній ноті Терез відхилилася назад, і він обережно опустив її нижче; вона витягнула шию, опустила голову, і її витончена корона мало не торкнулася підлоги. А тоді запала тиша.

Зала вибухнула бурхливими оплесками, та Джезаль їх майже не чув: надто завзято витріщався на дружину. Тепер на її щоках ледь-ледь виднівся рум’янець, її губи злегка розтулилися, демонструючи бездоганні передні зуби, і в тіні вималювались обриси її підборіддя, витягнутої шиї й тонких ключиць, обрамлених іскристими діамантами. Нижче наполегливо здіймалися й опадали, швидко дихаючи, її груди в корсажі, а в декольте ховався ледь-ледь помітний і чарівний шар поту. Джезаль і сам був би дуже радий там заховатися. Він кліпнув, задихавши так само уривчасто.

— Якщо ваша величність не проти… — стиха промовила Терез.

— Га? А… звісно. — Він швидко зіп’яв її на ноги під оплески, що досі тривали. — Ви… прекрасно танцюєте.

— Ваша величність занадто ласкаві до мене, — відповіла Терез із усмішкою — ледь-ледь помітною, та все-таки усмішкою.

Він дурнувато всміхнувся їй на весь рот. За один-єдиний танець його страх і спантеличення з легкістю перетворилися на неймовірно приємне збудження. Йому пощастило зазирнути за крижаний панцир Терез, і його нова королева явно відзначалася рідкісною й полум’яною пристрасністю. Це була її таємниця, яку йому тепер надзвичайно хотілося вивчити краще. Власне кажучи, хотілося так сильно, що йому довелося відвести погляд і втупитися в куток, суплячись і відчайдушно намагаючись думати про інше, щоб він не осоромився перед гостями через тісноту в штанях.

Усміхнений Баяз у кутку цього разу несподівано виявився саме тим, що Джезалеві треба було побачити: холодна усмішка старого остудила його запал незгірше за відро води з льодом.

Ґлокта покинув Арді в її надміру опорядженій вітальні, де дів­чина всіляко старалася сп’яніти ще більше, і відтоді залишався в похмурому настрої. «Навіть за моїми мірками. Ніщо не покращує самопочуття так добре, як товариство людини, ще нещаснішої за тебе. Та от біда: якщо позбутись її нещастя, його місце займає твоє власне, вдвічі холодніше і страшніше».

Він сьорбнув іще пів ложки шерехатого супу і скривився, через силу ковтнувши пересолену страву. «Цікаво, як чудово зараз проводить час король Джезаль? Його всі хвалять, ним усі захоплюються, він досхочу насолоджується найкращою їжею й найкращим товариством». Ґлокта кинув ложку в миску, відчуваючи, як у нього сіпається ліве око, і скривився: його спиною пробігла хвиля болю, що швидко перейшла в ногу. «Вісім років минуло, відколи гурки мене випустили, однак я досі в їхньому полоні й буду в ньому завжди. Застряг у камері, не більшій за власне скалічене тіло».

Рипнули, відчиняючись, двері, і до кімнати причовгав Барнам, щоб забрати миску. Ґлокта перевів погляд із напівмертвого супу на напівмертвого старого. «Найкраща їжа й найкраще товариство». Якби не заважали розсічені губи, він засміявся б.

— Це все, сер? — запитав слуга.

— Більш ніж імовірно.

«Я не зміг видобути хтозна-звідки знаряддя для знищення Баяза, тож Його Преосвященство, звісно, буде невдоволений. Цікаво, яким сильним може стати його невдоволення, перш ніж йому остаточно урветься терпець? Однак що тут можна вдіяти?»

Барнам виніс миску з кімнати, зачинив за собою двері й полишив Ґлокту сам-на-сам із його болем. «Що я такого накоїв, щоб це заслужити? А що такого зробив Лютар? Хіба він не такий самий, як я колись? Нахабний, марнославний і збіса себелюбний? Він кращий як людина? Тоді чому життя так суворо покарало мене й так щедро нагородило його?»

Але Ґлокта вже знав відповідь. «Тому ж, чому й безвинний Зепп дан Тойфель томиться в Енґлії з обрізаними пальцями. Тому ж, чому й вірний генерал Віссбрук загинув у Дагосці, тоді як зрадлива магістр Ейдер дістала змогу жити. Тому ж, чому й Тулкіса, гуркського посла, було забито перед галасливим натовпом за злочин, якого той не скоював».

Він втиснув зболілий язик в один з останніх своїх зубів. «Життя несправедливе».

Джезаль гордо йшов коридором і неначе снив, але цей сон уже не був тим панічним кошмаром, яким для нього став ранок. Йому паморочилося в голові від похвал, оплесків і схвалення. Його тіло аж сяяло від танців, вина й дедалі сильнішої жаги. У присутності Терез він уперше за своє нетривале правління справді відчув себе королем. Самоцвіти й метал, шовк і вишивка, бліда гладенька шкіра — все це захопливо сяяло у м’якому світлі