Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу"

Дари — чудове японське кото, корейська флейта, одна з улюблених флейт Ґендзі, пара сандалових скриньок з китайськими і японськими книгами — були передані Великому міністру, як тільки він сів у карету. Юнаки з Правої стайні голосно заграли корейську мелодію на знак подяки за подарованих коней. Винагороду чиновникам з Шести загонів охорони підніс Юґірі — новий удайсьо. Хоча господар садиби на Шостій лінії, несхильний до надмірної розкоші, й цього разу закликав до поміркованості, але завдяки участі близьких високих осіб — Імператора, принца-спадкоємця, імператора Судзаку й Імператриці-дружини — церемонія перетворилася на свято, яке ні пером не описати, ні словом сказати.

Хоча Ґендзі нарікав на те, що мав лише одного сина, але той перевершував багатьох чеснотами й користувався повагою у світі. І все ж, згадуючи про ворожнечу між матір’ю Юґірі та пані Рокудзьо, Ґендзі бачив, як по-різному склалася доля їхніх дітей[335]. Вбрання для Юґірі на цей день підготувала Ханацірусато, пані Західних покоїв, про дари для учасників церемонії подбала Кумої-но карі, господиня Північних покоїв з дому на Третій лінії. Раніше Ханацірусато знала тільки з чуток, якими прекрасними бувають свята в садибі на Шостій лінії, і навіть не мріяла про те, щоб брати в них участь. А от тепер завдяки Юґірі вона відчула до них свою причетність.

Старий рік змінився новим. Підійшов термін пологів ньоґо Акасі з покоїв Фудзіцубо, і з перших днів першого місяця в садибі на Шостий лінії безперестанку виголошувалися молитви і заклинання, а в багатьох храмах і святилищах справлялися відповідні служби. Ґендзі, на власному досвіді обізнаний з моторошними наслідками пологів його покійної дружини Аої, дуже хвилювався. Звичайно, його завжди засмучувало те, що Мурасакі не народила дітей, і водночас він відчував полегшення, бо дуже боявся її втратити. А тепер переймався тим, що може статися, через надто юний вік ньоґо. Уже другого місяця її зовнішній вигляд і стан здоров’я погіршилися настільки, що її страждання непокоїли всіх навколо.

Ворожбити порадили змінити місце перебування і виявляти в усьому обережність, тому ньоґо перевели в серединний флігель тієї частини будинку, де жила пані Акасі, бо перевозити її в інше, більш віддалене місце, видно, вважали нерозумним. Північно-західна частина будинку складалася з двох великих флігелів, оточених галереями, вздовж яких встановили глиняні вівтарі, де зібралися наймудріші заклинателі і безперестанку читали молитви. Пані Акасі, мати ньоґо, хвилювалася більше за всіх, бо наближався час, коли мало з’ясуватися, яка доля і їй судилася. Стара монахиня, її мати, видно, геть-чисто постаріла, але, дивлячись на внучку й думаючи, ніби все це їй сниться, не відходила від неї ні на крок і з нетерпінням очікувала, коли ж вона розродиться.

Пані Акасі вже давно перебувала постійно при дочці, але майже ніколи відкрито не говорила з нею про своє минуле, а от стара монахиня, не стримуючи радості, приходила до внучки і, заливаючись сльозами, тремтячим голосом розповідала їй про давні часи. Спочатку внучка дивилася на неї з подивом і навіть трохи неприязно, але, зрозумівши, ким доводиться їй ця стара, почала ставитися до неї лагідно. Схли­пуючи, стара монахиня розповідала онучці історію її народження, як приїхав до них у затоку Акасі її батько, як усі сумували, коли йому довелось повертатися у столицю, як журилися, що таким нетривалим виявився цей шлюб, і як раділи, що завдяки її народженню їм усміхнулася щаслива доля.

«Яка зворушлива історія про минуле! Якби мені про неї не розповіли, то я так нічого й не знала б, — подумала ньоґо зі сльозами на очах. — Виходить, я не маю права пишатися своїм походженням і навіть не заслуговую честі займати таке високе становище при дворі. Коли б не турботи пані Весняних покоїв[336], яка стільки сил віддала моєму вихованню, я навряд чи зуміла б здобути собі добре ім’я серед людей. О, як я могла ставитися зверхньо до жінок, що живуть поруч зі мною? Мабуть, позаочі вони мене осуджують за це!» Звичайно, ньоґо з покоїв Кіріцубо і раніше знала, що її мати невисокого роду, але не здогадувалася, що сама вона народилася в такій глушині, далеко від столиці. Мабуть, тому що вона жила занадто безтурботно й така історія здавалася їй неймовірною. А коли дізналася, що Нюдо, її дід, остаточно відмовившись від світу, жив відлюдником в далеких горах, то відчула, як від жалю болісно защеміло серце.

Денні обряди вже почалися, і поряд з ньоґо нікого не було. Цим і скористалася стара монахиня, щоб наблизитися до внучки. Нього сиділа в глибокій задумі, коли в покої ввійшла пані Акасі і взялася докоряти матері. «О, хіба так можна? Ви хоч би поставили невисоку ширму. Бо так від найменшого пориву настільки сильного вітру вас можуть побачити крізь щілину. Ви поводитеся так, наче ви лікар[337]. В такому поважному віці мали б це все розуміти».

Хоча сама монахиня вважала, що поводиться з належною гідністю, але, на жаль, була надто стара й туга на вухо, а тому лише згідливо кивала : «Так, так...» А втім, їй виповнилося не так і багато років, всього шістдесят п’ять чи шістдесят шість. В охайному вбранні монахині вона мала вельми шляхетний вигляд. Побачивши, як блищать у неї опухлі від сліз очі, пані Акасі здогадалася, що розмова між нею і внучкою йшла про минуле, і її серце болісно стрепенулося.

«Мабуть, монахиня наговорила вам небилиць про давні часи, — посміхаючись, сказала пані Акасі. — Вона часто розповідає дивні історії, пов’язані зі спогадами про події, яких ніколи не було. Часом здається, ніби вона згадує свої сни».

Юна ньоґо була надзвичайно чарівною, але сьогодні здавалася мовчазнішою і задумливішою, ніж звичайно. Пані Акасі не могла повірити, що доля подарувала їй таку дочку, але відразу занепокоїлася, подумавши, що монахиня, напевне, схвилювала її своїми розповідями про минуле. Звичайно, вона й сама збиралася відкрити доньці всю правду, але пізніше, коли її становище буде певнішим, ніж зараз. І хоча навряд чи розповідь монахині могла позбавити дочку душевної рівноваги, вона явно була засмучена. Коли скінчилися обряди і монахи розійшлися, пані Акасі принесла дочці плоди. «З’їжте принаймні це», — сказала вона стурбовано.

Стара монахиня милувалася внучкою зі сльозами на очах. А коли всміхалася, то широко роззявляла рота й морщила заплакане обличчя. Пані Акасі дала знак очима — мовляв, так не можна поводитися, — але стара, не звернувши на неї уваги, сказала:

«Старості хвилі

До берега омріяного

Мене, рибачку, винесли.

Хто тепер дорікати посміє

За мокру одежу мені[338]?

Навіть у давні часи старим людям вину прощали», а юна ньоґо, взявши аркуш паперу, написала:

«О, якби мене

Рибачка в одежі мокрій

Повела услід за хвилями

Туди, де я могла б хоч зазирнути

В хатину біля моря...»

Тепер уже й пані Акасі, не стримавшись, заплакала.

«Суєтний світ покинувши,

Притулок він знайшов

У затоці світлих каменів Акасі,

Та чи розтане морок

У його душі?»