Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

Після цього випадку ми жили у все зростаючому страху і напрузі. Загалом, ми притримувалися думки, що поволі божеволіємо, бо наші життя сповнені неприродних експериментів, але іноді ми отримували задоволення від драматичного позиціонування себе жертвами страшного і безжального фатуму. Нам занадто часто марилися шалені видіння, щоб їх можна було перелічити. Наш самотній будинок, здавалося, ожив присутністю якоїсь потойбічної істоти, природи якої ми не могли навіть припустити, і щоночі болотом, над яким гуляли вітри, котився той демонічний гавкіт, щоразу гучніший. 29 жовтня на м’якій землі під бібліотечним вікном ми побачили сліди, які насправді неможливо описати. Вони вразили нас так само, як і орди величезних кажанів, які у небаченій досі кількості заселили околиці садиби, і їх усе більшало.

Жах сягнув своєї кульмінації 18 листопада, коли Сент-Джона, який поночі повертався додому з похмурої залізничної станції, схопила якась жахлива кровожерна істота і роздерла на шматки. Його крики долинули аж до дому, тож я саме вчасно примчав до місця жахливої трагедії, щоб почути шурхіт крил і побачити безформну чорну тінь, яка вимальовувалася на тлі місяця, що сходив.

Мій друг уже помирав, коли я заговорив до нього, тому й не міг відповісти розбірливо. Він спромігся лише прошепотіти: «Амулет — та проклята штука —…»

Тоді він помер — залишилась тільки нерухома маса понівеченої плоті.

Я поховав його наступної ночі в одному із занедбаних садків біля дому, пробурмотівши над його тілом слова одного із сатанинських ритуалів, які він так любив за життя. І щойно я промовив останнє диявольське речення, як почув далеко на болоті ледь чутний гавкіт велетенського пса. Місяць уже зійшов, але я не наважився на нього дивитися. Коли ж на тьмаво освітленому болоті я побачив величезну розмиту тінь, яка ширяла з пагорба на пагорб, то заплющив очі і впав обличчям на землю. Не знаю, скільки часу минуло, перш ніж я підвівся, і, здригаючись, побіг до будинку, де здійснив мерзенний обряд поклоніння нефритовому амулету, що ніби якась святиня стояв у своїй ніші.

Побоюючись жити самотою у старовинному будинку на болоті, наступного дня я вирушив до Лондона, прихопивши із собою амулет і спаливши або закопавши глибоко в землю решту диявольської колекції нашого музею. Але на четверту ніч я знову почув гавкіт, а під кінець першого тижня щоразу, коли залишався у темряві, став відчувати на собі пильний погляд. Якось, прогулюючись набережною Королеви Вікторії і дихаючи свіжим повітрям, я побачив чорну тінь, яка заступила відображення одного з ліхтарів у воді. Повз мене пронісся вихор, сильніший за звичайний порив нічного вітру, і я зрозумів — те, що спіткало Сент-Джона, скоро спостигне і мене.

Наступного дня я ретельно запакував нефритовий амулет і відплив у Голландію. Я не знав, чи можу сподіватися на милосердя, повернувши цю річ її мовчазному, навіки заснулому власникові, але відчував, що мушу спробувати все, що бодай видається логічним. Я не знав, чим був цей пес і чому він мене переслідував, але вперше я почув гавкіт на тому старому цвинтарі, і кожна побічна деталь, включно з останніми словами Сент-Джона, пов’язувала прокляття із викраденням амулета. Ось чому я впав у найглибші безодні відчаю, коли виявив у роттердамському готелі, що кишенькові злодії вкрали у мене цю єдину надію на спасіння.

Того вечора гавкіт був гучний як ніколи, а наступного ранку я почув про невимовно страхітливу подію в одному з найбідніших кварталів міста. Місцева наволоч була нажаханою, бо перед тим нелюдським смертовбивством блідли навіть найдикіші злочини того району. У тамтешньому бандитському кублі невідома істота, яка не залишила по собі жодного сліду, розірвала на шматки цілу родину, а люди, що жили поблизу, чули тільки тихий, безперервний гавкіт величезного пса.

І от я знову стояв на похмурому цвинтарі, де блідий зимовий місяць відкидав жаскі тіні, а голі дерева сумовито схилялися назустріч зів’ялій примерзлій траві і потрісканим плитам надгробків, повита плющем церква насмішкувато впиналась шпилем у холодне небо, а нічний вітер, мов божевільний, завивав із замерзлих боліт і морів. Гавкіт було ледве чути, і він геть затих, коли я наблизився до старовинної могили, яку колись осквернив, злякавши неймовірно велику зграю кажанів, які зацікавлено повсідалися довкола.

Я не знаю, навіщо прийшов туди: помолитися, чи заприсягтися у незламній вірності, чи покаятися перед безмовними білими кістками, що покоїлися піді мною; та хай би якими були мої спонукання, я накинувся на мерзлу землю з відчаєм, який частково був природний, а частково — ніби викликаний чиєюсь могутньою волею. Розкопати могилу виявилося значно легше, ніж я очікував, хоча одного разу я і зіткнувся з дивною перепоною, коли котрась із потвор кинулась донизу із холодних небес і стала несамовито битися об купу могильної землі, аж доки я не вбив її ударом лопати. Нарешті я викопав зогнилу видовжену домовину і очистив її від вологого нальоту селітри. Це була остання осмислена дія в моєму житті.

Усередині вікової домовини, густо обліплений ворухкою масою величезних поснулих кажанів, лежав скоцюрблений скелет, якого ми з другом обікрали; не спокійний і умиротворений, яким ми його тоді бачили, а вкритий запеченою кров’ю і клаптями чужої плоті з пасмами волосся. Він глумливо витріщався на мене своїми фосфоресцентними очницями, гострі закривавлені ікла вищирились у кривій посмішці, ніби пророкуючи мені неминучий фатум. А коли з тих вищирених щелеп пролунав низький, сардонічний гавкіт і я побачив, що у заплямованій кров’ю лапі він тримає втрачений мною доленосний амулет, я несамовито закричав і кинувся бігти, і крики мої невдовзі вихлюпнулись у верески істеричного реготу.

Божевілля верхи на зоряному вітрі… загострені століттями пазурі і зуби трупів… кривава смерть на крилах оргій кажанів із чорних руїн похованих храмів Беліала… Тепер, коли гавкіт цієї мертвої безтілесної почвари гучнішає, а притишений шурхіт і ляскіт тих проклятих перетинчастих крил поволі наближається, я шукатиму забуття у своєму револьвері, бо тільки він може стати мені прихистком від того, чому немає назви і назву чого не можна вимовляти.

Зачаєний жах

I. Тінь на димарі

Тієї ночі, коли я вирушив до занедбаної садиби на вершині Буремної Гори, щоб знайти там зачаєний жах, повітря здригалося від гуркоту грому. Я був не сам, бо тоді нерозважливість ще не супроводжувала мою любов до гротескного і жахливого, яка перетворила моє життя на невпинний пошук непояснених жахів у літературі та житті. Зі мною були двоє відданих мені кремезних чоловіків, яких я залучив до справи, коли для цього настав час; вони вже давно допомагали у моїх жахливих дослідженнях і чудово справлялися зі своїми обов’язками.

Ми тихенько вийшли із найближчого села, щоб не потрапити на очі журналістам, які блукали околицями ще з часів страшної паніки, яка місяць тому охопила цю місцину — після того, як сюди прокралася жахлива смерть. Пізніше мені здавалося, що вони могли б стати у пригоді, але тоді їхня присутність видавалась небажаною. Якби ж