Читати книгу - "Відлюбилося, Інна Турянська"

— А ти швидкий, знаєш що я думаю? Що справжній негідник тут ти, — тикнув він йому пальцем в груди. — Ти скористався її відчаєм, щоб заповнити її серце, замість мене собою. Але нічого не вийде, — розвів руками Тимофій, — В її серці завжди житиму я, якби ти не старався.

Антон злився, але розумів, що той безголовий говорить правду. Гірку правду, яку не змінити. Розвернувся до машини.

— І що навіть морду не битимеш? — сміявся Тимофій.

— Ні, я зроблю дещо краще,— сказав хлопаючи дверцятами машини. Завів двигун і помчав прямо на Тімоху. Той швидко відскочив, а велосипед був розбитий. І байдуже, що машина теж поцарапалася, він все виправить, а велик вже навряд вдасться відновити. Він їхав і дивився як Тимофій схопився за голову опустившись на коліна перед велосипедом. "Не захотів опускатися на коліно перед моєю дівчиною, опускайся тепер перед своїм велосипедом!"

   Тимофій був розбитий. Все розбилося: велосипед, його життя, його серце. Нічого вже не полагодити, нічого вже не змінити. Він хотів лиш як краще, щоб вона якнайменше страждала, а вийшло як вийшло. Якщо скаже їй правду, тоді страждатиме і Дарина. Бо думатиме, що він її не любить. А так не збудувати їм нормального сімейного життя.

Велика було особливо жаль. Тепер у нього забрали останній світлий спогад про батька. А матір залишила йому інший не менш болючий спогад. Ні, він не зможе викинути велосипед. Тимофій взяв пошкоджений велик на плечі і швендяв додому. 

Тим часом бабуся Катерина теж пробула врятувати життя Тімохи та направилася до тітки Галі.

— Доброго вечора, сусідка, — зустріла її з порогу Галина, — За сметаною прийшли? 

— Не цього разу, поговорить мені треба з Даринкою твоєю. 

— Хм, і про що ж? Ще ж наче рано обговорювати якісь весільні подробиці, — намагалася розрядити обстановку жінка, яка одразу збагнула ціль візиту Катерини. Але обіцяла дочці, що підтримуватиме її.

— А я не про весілля хочу поговорити. Є вона дома?

Галина насупилася і зрозуміла, що стара таки не відстане, тож покликала Дарину. 

— О, доброго вечора, бабусю Катерину.

— Ну для когось він може й добрий, а для когось й ні, — говорила бабуся зиркаючи на Галину, а та винно опускала голову. — Ходімо, дитино, поговоримо в сад. 

Дарина на швидку руку накинула теплий светр і вийшла. 

— Ти чого у внука мого вчепилася? — запитала Катерина.

Дарина дещо не очікувала такої заявки, адже Катирина завжди до неї ставилася добре. 

— Я? Ну це ж наче ваш внук зробив мені пропозицію? — майже фиркнула дівчина.

— Зробив, але не по своїй волі.

— Чого ви добиваєтеся, Катерино? — подивилася на неї Даринка. 

— Пожалій його, ти ж прекрасно знаєш, що любить він не тебе. 

— А мені казав, що мене. І чого це його всі жаліють? А? — зірвалася на крик дівчина. Її давив відчай, а сльози самі побігли по обличчі. — Чому ніхто не жаліє мене? Чому коли я страждала всі вдавали, що так і має бути, а коли він, то я маю його врятувати? — поясніть мені.

— Дитино, схаменись поки не пізно. Вийти заміж це на все життя.

— О, я прекрасно розумію, що вийти заміж це на все життя. І тому так борюся за своє щастя. Бо щасливою я зможу бути лиш з вашим внуком, — говорила плачучи. — Я прекрасно усвідомлюю що таки любити, бо люблю вже давно! І тепер коли я отримала, те, що хотіла, я ні за що це не відпущу.

Катерина сумно подивилася на дівчину. Чомусь і її їй стало жаль. Вона підійшла і обійняла її. 

— Ну не плач дитинко. Любити то є не просто. Значить так мало статися. 

— Дякую, — видихнула Дарина. Їй дійсно стало легше, бо всі ті дні вона мучила себе. Корила, ненавиділа, любила. Вона просто любить його, а він…він поки любить іншу, але з часом. З часом він полюбить і її. 

###

Ех, як думаєте бути таки цих двом нещасним весіллям замість одного щасливого?