Читати книгу - "Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Згодом істинний задум російського керівництва став очевидним навіть для проросійських бойовиків. Багатьох видатних учасників подій 2014 року спіткало розчарування, проте змінити ситуацію вони вже не могли. До того ж, для багатьох бійців парамілітарних проросійських загонів сама думка про те, що росіяни їх обдурили і зрадили, виявилася нестерпною. Тому вони й надалі, аж до цього дня, переконують себе, що ніякої зради не було, і в майбутньому возз’єднання з Росією ще відбудеться — треба тільки вірити і терпіти. Будь–які спроби довести зворотне вони називають «підступами ворогів». При цьому кожен новий день такого терпіння обертається новими жертвами на фронті, безглуздість яких стає все більш очевидною.
Навіть прямі заяви керівництва РФ про те, що Донбас — це Україна, досі не зруйнували надії іредентистів. Нікому не хочеться визнавати, що більше шести років війни, численні смерті та руйнування були марною жертвою, і колись потужний промисловий регіон став розмінною монетою у геополітичних іграх Володимира Путіна та його оточення.
Для чого Росії взагалі потрібна була війна на Донбасі, якщо, відвоювавши частину його території, вона не поспішає анексувати її? Найкраще відповів на це питання вже згаданий вище депутат російської Держдуми і засновник «Інституту країн СНД» Костянтин Затулін. В інтерв’ю російському виданню «Федеральное агентство новостей», яке було опубліковано 5 вересня 2018 року, Затулін заявив:
«Ми розуміємо, що після того, як ми вивели з внутрішньоукраїнського контексту Крим, вивести ще й Донецьк із Луганськом означає позбавити союзників ту частину проросійськи налаштованих росіян і українців, яка залишається на іншому боці України. Ми в цьому випадку виходили з того, що Донецьк та Луганськ потрібно повернути у спільне політичне поле з Україною, але на гідних умовах. Тобто без розправ, без зведення рахунків, з особливим статусом — як елемент федерації або конфедерації. І саме повернення у цьому статусі Донецька та Луганська стане каталізатором ланцюгової реакції федералізації України. А федеральна Україна — це те, на чому серце має заспокоїтися».
Ще більш стисло цю ж думку висловив російський громадський діяч і письменник Микола Старіков. Він назвав Донбас «гирею на нозі України», яка необхідна для того, щоб утримувати Україну в орбіті російського впливу.
Очевидно, що депресивні шахтарські території, на відміну від Кримського півострова, не мають для Росії великої цінності — у неї своїх таких територій вдосталь. А ось повернення їх Україні на своїх умовах, в обмін на федералізацію, відмову від євроінтеграції та вступу у НАТО — цілком відповідає логіці Кремля. Підконтрольні Росії райони Донецької та Луганської областей згідно з цим задумом мають отримати в Україні особливий статус і стати чимось на зразок блокуючого пакета акцій, що дозволить Росії утримувати Україну на короткому повідку. Це дасть можливість грати роль противаги для тих регіонів України, які налаштовані патріотично і підтримують подальше зближення країни з Євросоюзом.
Чи згодні прихильники самопроголошених ЛДНР із тим, що Донбас має залишитися у складі України заради інтересів Кремля? Навряд чи. Адже такий результат позбавляє сенсу всі драматичні події та важкі втрати попередніх років. До того ж, роль «гирі на нозі», гальма євроінтеграції, яку для регіону підготували у Москві, просто принизлива. Та чим би не скінчилася донбаська драма, вже сьогодні можна з упевненістю сказати, що думка жителів Донбасу під час вирішення цього конфлікту враховуватиметься в останню чергу. Як не старалася російська сторона домогтися від української визнання суб’єктності так званих «народних республік» — це ні до чого не призводило; новоутворення не визнали ані Україна, ані сама Росія. Офіційний Кремль регулярно підкреслює безальтернативність Мінських угод, згідно з якими жодних народних республік на Донбасі не існує, а є лише окремі райони Донецької та Луганської областей, які мають рано чи пізно повернутися до складу України.
ЕПІЛОГ
Понад шість років війни на Донбасі так і не призвели до якогось осмисленого результату. «Русская весна» закінчилася, і настало «русское безвременье». Конфлікт давно перейшов у затяжну стадію, а сам Донбас поповнив сумний список світових гарячих точок, де життя завжди тече з огляданням на війну. Як свідчить історія, тліти подібні осередки насильства можуть десятиліттями.
Із початком активних бойових дій невизнані республіки, з приводу незалежності яких ні в кого давно вже немає ніяких ілюзій, перетворилися на кримінальні гетто. У робочих селищах серед бетонних цехів, копрів та радянських п’ятиповерхівок закипіли африканські пристрасті. Угруповання бойовиків, які заволоділи зброєю, почали воювати не тільки з Україною, а й одне з одним за контроль над територією, і лише втручання російських кураторів привело підконтрольні сепаратистам території хоч до якогось порядку. У цій боротьбі один за одним загинули польові командири, що прославилися на початку 2014 року. Вони були безжально знищені: розстріляні, підірвані у ліфтах та ресторанах, спалені на безлюдних трасах, що з’єднували міста в борні, закатовані та повішені у підвалах та тюремних камерах, куди їх запроторили вчорашні спільники.
Як і було зрозуміло з самого початку, економіка Донбасу не змогла повноцінно функціонувати в умовах невизнаної держави і занепала. Міф про регіон, який «годує всю Україну», зіграв із жителями Донбасу злий жарт. Повіривши у казки політиків, прихильники сепаратистів були переконані, що після відокремлення від України регіон тільки виграє і зможе самостійно забезпечувати себе за рахунок власних ресурсів. Однак реальність сильно відрізнялася від передвиборних листівок. Застаріла промисловість Донбасу потребувала великих дотацій та інвестицій, виробничих кооперацій та ринків збуту. Щорічно один тільки вуглепром отримував з українського бюджету до $2 млрд, без яких не міг повноцінно працювати. Крім того, у промислових містах був традиційно високий відсоток пенсіонерів, бо працівники шкідливих виробництв — металургії, хімічних та вугільних підприємств — мали право виходити на пенсію раніше за інших. Відомий випадок, коли польовий командир бойовиків самопроголошеної ЛHP Павло Дрьомов здивовано зізнався, що не уявляв собі кількості пенсіонерів у Стаханові (його банда контролювала місто до 2015
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський», після закриття браузера.
