Читати книгу - "Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Жодна з великих цілей, які були заявлені лідерами антиукраїнського повстання навесні 2014 року, так і не була реалізована за роки війни. Спочатку стало ясно, що Росія не збирається визнавати і приєднувати нашвидкуруч проголошені бойовиками «народні республіки», потім потихеньку згорнули і так званий «проект Новоросія». Відірвані від України райони Донецької та Луганської областей у Росії навіть не вважали за потрібне об’єднати в одне утворення — до цього дня вони так і існують як дві незалежні одна від одної квазідержави, розділені нікому не потрібним кордоном.
Замість обіцяного покращення рівня життя після відокремлення від «злиденної України» Донбас провалився в економічну та демографічну яму. Десятки тисяч людей втратили роботу, сотні тисяч — покинули свої домівки і виїхали до Росії або на підконтрольні Україні території. Ті ж, хто залишився, незабаром виявили, що в «народних республіках» у народу набагато менше прав, свобод та можливостей, ніж в «антинародній» та «фашистській» Україні. Невизнані утворення, що дісталися ціною таких жертв і втрат, виявилися ще менш придатними для життя, ніж українська держава, яку так багато критикували за низький рівень життя, корупцію та погані закони.
Хто ж винен у тому, що Донбас став ареною бойових дій і доля регіону склалася таким трагічним чином? Згоди щодо цього питання немає. Хтось винить у всьому Україну, хтось — Росію, хтось, у першу чергу, покладає провину на самих жителів Донбасу, великий відсоток яких зрадив свою країну та купився на привабливі обіцянки іредентистів–сепаратистів. Якщо ж судити неупереджено, слід визнати, що частка відповідальності лежить на кожній із сторін. Різниця лише у формі цієї відповідальності. Відповідальність Росії — це відповідальність агресора, який за допомогою своїх диверсантів розпалив воєнний конфлікт на території суміжної держави, водночас відповідальність України можна охарактеризувати як халатність, невжиття необхідних заходів самооборони, небажання тверезо оцінювати ситуацію і робити кроки для її виправлення. «Гібридна війна» в тій формі, в якій її веде Російська Федерація, стала можливою виключно завдяки слабкості української держави. Велика кількість внутрішніх проблем та протиріч, наявність проросійськи налаштованих еліт на сході України, які сформувалися у 90‑х за повного потурання Києва, небажання притягати до відповідальності організаторів Сєвєродонецького зїзду у 2004 році — усі ці фактори дозволили Росії розпалити війну та замаскувати власне воєнне втручання під громадянський конфлікт.
За всі роки незалежності Україна так і не змогла оцінити ризики розвитку сепаратизму на Донбасі і вивести цей депресивний регіон із хронічної кризи. Не розуміючи всю проблемність цих територій, жоден державний лідер так і не зміг придумати, що робити з ними, не приділяв уваги питанню створення та підтримки на Донбасі проукраїнських еліт. Регіон був відданий на відкуп місцевим кримінальним угрупованням та «червоним директорам», які швидко оцінили ситуацію і навчилися грати на озлоблених настроях його бідних мешканців.
На Донбасі не було потужних організацій націонал–патріотичних, проєвропейських політичних сил. У тих, хто мав політичні амбіції, було два шляхи — або у маргінес, або на заробітки до Партії регіонів. Протягом 10 років — з 2004‑го до 2014 pp. — нечисленні активісти на Донбасі бачили, що боротися проти регіоналів немає сенсу, що більшість політичних лідерів прозахідного вектору не витрачатимуть свій час на Донбас, не мають навіть базового розуміння контексту — і зневірювались. Ті ж, хто мав досить політичної ваги та міг вплинути на ситуацію на Донбасі у березні 2014 року, також промовчали — бо були впевнені, що Ахметова ніхто чіпати не наважиться, а Єфремов зможе домовитись. Як у 2004‑му. Єврейське прислів’я говорить: діра в паркані — запрошення для злодіїв. А український паркан до початку 2014 року був просто усіяний дірами. Корупція, панування олігархічних кланів, застарілі закони та інститути, неефективна економіка — усе це в сукупності дало кумулятивний ефект і призвело до політичної кризи 2013–2014 років, продовженням якої стало російське втручання та воєнні дії на сході України. Ослаблена нескінченними чварами еліт, корумпована, бідна держава стала легкою здобиччю і не змогла відстояти недоторканність своїх кордонів. І якщо в Криму Україна відступила під натиском регулярної армії РФ, то на Донбасі держава навесні 2014 року спасувала навіть перед розрізненими, погано організованими угрупованнями сепаратистів та невеликими диверсійними загонами росіян.
Прес–секретар мера Донецька Максим Ровінський так охарактеризував ситуацію, яка склалася навесні 2014 року у столиці Донбасу:
«Виключно слабкість української держави у Донецьку допустила те, що у підсумку сталося. Це не була сила тих, хто це робив, то була слабкість нас. Відсутність будь–якого опору призвела до того, що ініціатива перейшла до протилежної сторони. Ніяких злагоджених дій проросійські формування не чинили. На тому боці було багато розрізнених груп, які погано взаємодіяли та конфліктували між собою. І все ж їм удалося взяти гору, тому що ми були організовані і мотивовані ще гірше».
Ці слова загалом відповідають дійсності. Навесні‑2014 українська держава справді продемонструвала на Донбасі повну безпорадність і не вживала жодних зусиль, щоб зберегти себе в кордонах, що існували.
Не можна сказати, що антиукраїнський бунт на Донбасі був зовсім непередбачуваною подією. Мало хто вірив, що ситуація зайде настільки далеко, однак проросійські організації та політики ніколи особливо не приховували своїх намірів. Громадянською війною Україні погрожували в газетах та брошурах невеликих маргінальних організацій із початку 90‑х і аж до 2014 року. Зустрічалися загрозливі пророцтва також у політичній рекламі Партії регіонів і в художніх творах місцевих письменників. Уже після початку війни у 2014 році ці статті зі старих брошур та рекламних листівок почали подаватись, як приклади «прозорливості» донбаських політиків та публіцистів. Але насправді обіцянки громадянської війни в агітках завжди більше були схожі не на передбачення, а на погрози.
«Усе, що ми передбачили у своїй листівці, виявилося страшною правдою: і розвал економіки, і громадянська війна, і міжнаціональна ворожнеча, і відродження бандерівщини — все це стало реаліями сьогоднішнього дня. Що зайвий раз підтверджує: ми тоді мали рацію», — говорив у 2015 році Володимир Корнілов, розповідаючи про перші листівки «Інтерруху Донбасу».
Та хіба можна назвати «передбаченням» обіцянку однієї сторони взятися за зброю, якщо інша сторона не поступиться? Навряд чи. Це називається зовсім іншим словом — шантаж. Людина, яка береться за зброю, не віщун, а комбатант. Необхідно чітко розуміти цю відмінність.
Центральна влада у Києві мала вчасно помітити тривожні тенденції та вжити необхідних заходів, щоб
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський», після закриття браузера.
