BooksUkraine.com » Сучасна проза » Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш 📚 - Українською

Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

44
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Нехай мене звуть Ґантенбайн" автора Макс Фріш. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 73 74 75 ... 95
Перейти на сторінку:
гори в молочному тумані, рожеві... Пливучи, анітрохи не втомлений, уже до берега, до якого лишалося метрів тридцять, я сподівався, що вже можна стати на ноги, аж раптом я не відчув дна, тільки пучок чорно-бурих водоростей, тож треба плисти далі, й тепер хвилі вже котяться наді мною, не несуть уперед, а занурюють, тепер я між бурунами й не можу намацати дна, борсаюся щосили й не просуваюсь уперед, бо вода, повертаючись, несе мене від берега. Від страху мені забило дух, але не хочеться вірити в це, не хочеться гукати на допомогу за тридцять метрів від пляжу з сонячними парасольками. Та ніхто б і не почув. Тільки-но я спромігся ковтнути повітря, як мене збила наступна збурунена хвиля. Я ще борсався, але знав, що це вже кінець, власне, й не був приголомшений, колись таке мало статися, але чому тут, чому так, чому тепер, усвідомлення, що це вже кінець, поставало як усвідомлення чогось сміховинного, і тепер я боровся тільки проти сміховинності, аж поки знепритомнів, — і раптом пісок... Вичалапавши на берег, я засоромився. А втім, мене ніхто не бачив. На березі, де вже мене могли бачити, я вдав, ніби шукаю мушлі. Щоб не показати, що виснажений. Потім таки був змушений сісти. Я змастив собі тіло й поглядав на море, на сонце, димок пароплава на обрії, синій полудень — день, як і будь-який інший. Я спробував думати: втопитися, тепер? — і мені нічого не спадало на гадку... Я ретельно змастив собі тіло, плечі й литки, а також гомілки, груди, чоло, руки і знову литки; ліворуч цигикало радіо, праворуч лежала італійська пара з барвистим м’ячем, від неї відгонило family style.

Оповідка для Камілли:

Про чоловіка, завжди сповненого рішучості змінити своє життя, але, звичайно, це йому не вдається... Коли він якось знову летів додому, — а це вже чоловік, що не визирає в ілюмінатори й не дивиться, які літаки стоять на смузі й чекають дозволу на виліт, — то розгорнув газету, ще перед стартом, і в цій вітчизняній ранковій газеті, звичайно, трохи застарілій, бо ж купленій в іноземному аеропорту, випадково натрапив на повідомлення про свою смерть. Ніхто не писав і не дзвонив йому про його смерть, ніхто не знав, де він перебуває цього дня, навіть рідна дружина. А він сам, тільки-но прочитавши повідомлення про свою смерть, усе-таки глянув в ілюмінатор, але про те, щоб вийти, вже годі було думати, за склом миготіла злітна смуга і ось літак круто піднявся вгору. Він ще побачив зверху луки та огорожі, сосновий ліс із просіками, ваговоз на дорозі, але вже немов іграшкові. А потім туман. Щастя, що коло нього ніхто не садить, бо інакше він навряд чи посмів би ще раз розгорнути газету. Не тільки ім’я в чорній рамці було точнісінько його ім’ям, імена людей, які зазнали цієї тяжкої втрати, теж відповідали дійсності. Він, мабуть, зблід, дарма що мав точніше знання. Стюардеса засміялася, запитавши, чи може вона щось зробити для нього, й пустила на нього зверху струмінь повітря. Він попросив дати йому фруктового соку. Газета була позавчорашня, повідомлень про його смерть там аж троє, наче хтось прагнув усунута всякий сумнів: одне від імені родини, друге від імені міських радників, третє від імені профспілки. Згадка про Бога містилася тільки в повідомленні від родини, натомість усі три повідомлення були одностайні щодо причини смерті: трагічний нещасний випадок. Дізнатися точніше з тієї газети було неможливо, хоч скільки разів він перечитував усе, попиваючи сік. Можливо, як уже не раз, якийсь волоцюга вкрав його машину й цього разу наїхав на бензовоз, обгорівши так, що й упізнати годі. Похорон сьогодні. Тобто цей чоловік, якщо літак не запізниться, якраз устигне на свій похорон...

Ще ніколи реактивний літак не летів так повільно.

Поки літак летів понад осяяними сонцем хмарами, чоловік, можливо, спробував обдумати життя, яке вів на землі, але це йому не вдалося, а коли стюардеса зі своєю незмінною усмішкою принесла тацю з наїдками, він лише похитав головою: таж не міг він їсти, власне, навіть думати не міг, а знай поглядав на годинника, — тієї миті, коли невтішна вдова закривала заплакане обличчя чорною вуаллю.

Нарешті закректав гучномовець:

«No smoking»[30].

Літак, здригаючись під поривами вітру так, що аж тремтіли крила, принаймні хвилин двадцять ще кружляв у тумані, й чоловік уперше відчув страх.

Як він і сподівався, його машини на стоянці не було, паркувальник, якому він показав свій квиток, нічого не міг удіяти й направив його до поліції...

Він сів у таксі.

Не взявши з собою багажу.

На цвинтар чоловік прийшов першим; звичайно, тільки-но приземлившись, він одразу зателефонував додому, але марно, жалобна процесія була вже в дорозі. Крім садівника, що змітав мокре листя з дороги, на цвинтарі не було нікого. Чоловік читав написи на вінках. Накрапав дощ. Можливо, деяких написів він не бачив, вони були в крематорії на домовині, але зайти всередину, щоб придивитися, він не наважився, бо ж був у світлому плащі. Він, звичайно, прагнув прояснити ситуацію, то був його обов’язок. Дізнавшись в одного служника прізвище небіжчика, чоловік витяг із рота люльку, спершу безпорадно, а потім збентежено, бо вже їхали перші машини. Він, наче був тут геть недоречним, сховався за кипарис, трохи приголомшений побаченим: усі в чорному, повільна хода мовчазними групами або поодинці, прийшло досить багато людей, і декого він узагалі не знав, певне, представники якихось організацій та фірм, навіть сусідські діти, друзі, яких не бачив багато років, і геть усі в чорному, натомість він, єдина людина у світлому плащі, стояв за кипарисом і стискав пальцями люльку. Мить, щоб вийти і показатися, він, власне, вже пропустив. Зібралося вже чимало людей, надходили й інші. А втім, він і не мав великої потреби ховатися, бо всі, проходячи поряд по рипучій жорстві, дивилися в землю — і ті, кого повивала щира жалоба, і ті, хто вдавав її. Знайомі кивали одне одному головами, але стримано. Природна річ, ніхто не курив, тож навіть він запхав згаслу люльку в кишеню. Кепська річ: адже він таким чином визнав похорон ще до того, як пройшла вдова з вуаллю на обличчі, тепер він, безсилий, міг лише приглядатись, як усе пішло своїм ходом. Зворушення, яке огорнуло його, коли він читав намочені дощем написи, вже минулося, тепер він сприймав усе як змову. Вдова, як він і сподівався, прийшла в чорній

1 ... 73 74 75 ... 95
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"