Читати книгу - "Подарована Асмодею, Іванна Желізна"

Колись в інтернаті я чула байки про страшний Морок, який блукає коридорами й вишукує того, хто не спить. Не пам'ятаю скільки мені було років, перш ніж я перестала вірити у вигадки старших дітей. А даремно.

Морок існує, він переді мною. Чорна, в'язка постать з кожною секундою наближається і я не можу зрушити з місця.  Та чи страшно мені? Ні. Щось у цій темряві є таке, що заворожує. Змушує мене потягнути руку уперед і торкнутися.

Чорний дим обволікає пальці. Він невагомий, але водночас відчутний. А вартує мені забрати руку, як я бачу яскраву кров, що стікає по ній. І ось це тепер мене лякає. Та ступити крок назад я не можу. Морок і за спиною. Я стою в його обіймах, а перед очима непроглядна пітьма, яка поглинула мене повністю.

— Норо..., — звучить десь на периферії і я розумію, що голос мені здається до болю знайомим.

Хочеться відгукнутися та я не можу. Чорна долоня закрила мені рота, і як би я не намагалася її забрати, мені нічого не вдається. Я вимучено стогну і тягнуся вперед, але мене не пускає. Мені здається, що я потрапила у сипучі піски, які з кожною секундою все більше мене поглинають.

— ... розплющ очі. Норо...

Хтось дає мені підказку. Я намагаюся це зробити, чинячи опір Мороку. Він сильний, але моє бажання жити сильніше.

Тому я прокидаюся з гучним вдихом, відчуваючи, як мої легені наповнюються киснем. Перед очима все пливе. Мені потрібен час, щоб сфокусувати погляд і зрозуміти, де я знаходжуся.

Тут немає природного світла, а специфічний запах сирого каменю та плісняви забиває легені. Мій розум ще не до кінця розуміє те, що відбулося, але підсвідомість уже знає.

Мене помістили у холодний підвал, який нагадував бетонну коробку. Я дивилася на незнайомі стіни з підлогою, покриті корозією, на бетонні вибоїни та глибокі подряпини, і думала, що це частина мого кошмару.

Та чого я не очікувала, це знову почути своє ім'я. І тепер я розуміла, чому голос такий знайомий. Він належав людині, яку я вважала єдиним другом.

Він належав Едові, що сидів навпроти мене.

***

— Асмодей, що в біса відбувається? – Ліліт влітає в штаб якраз у той момент, коли бійці розбирають зброю. – Ти зробив екстрений збір і навіть не попередив мене про це!

На нарікання дружини я не зважаю. Джей подає мені бронежилет для перестрахування. Одному тільки Богу відомо, що той бісів виродок може викинути. Тому я маю бути готовим до всього.

— Пацюк показав своє справжнє обличчя і забрав те, що належить мені. Я йду по його голову.

— То ти знаєш того, хто місяцями нас зраджував?

— Той кого я вважав другом і братом. Кому довірив своє життя.

— Тайпан?

У блакитному конверті з кривавими плямами лежав лист.

«Мені нічого втрачати, на відміну від тебе. Твоя люба тепер у мене. І якщо ти хочеш з нею попрощатися, то чекаю до заходу сонця. 41.40338, 2.17403

P.S. Хоч збери цілу армію, ти мене все одно не зупиниш. Думаю, що мою могутність ти вже встиг оцінити)»

— Повірити в це не можу. Ед був нашим прикриттям. Ми йому довіряли як самим собі. Невже він міг наважитися на подібне? – запитання залишаються без відповіді. Бо у глибині душі мені важко повірити в очевидне.

— Слухайте всі мене уважно, — я повертаюся у сторону озброєних до зубів бійців. – Тайпан – ціль номер один. У разі потреби, відкривайте вогонь на поразку. Зрозуміло?

— Так, Бос, — хором відповідають два десятки бійців.

— З ним буде дівчина. Її потрібно врятувати ціною власного життя.

— Так, Бос.

На диво, Ліліт не питає про кого йде мова. Вона просить мене долучитися, на що я цілую її у маківку і прошу залишитися у штабі. Не ясно, що Тайпан замислив і я не хочу, щоб ще дружина в цьому постраждала.

Люті Демона вистачить, щоб впоратися. Бо він йде боротися за своє.

***

У листі були написані координати. Мої шифрувальники швидко знайшли необхідну адресу, тому п'ятнадцять тонованих та броньованих джипів вирушили туди. Поліція та FBI були попереджені про те, що це не їхня справа, а тому втручатися вони в це не мають права.

Дорогою я відчуваю жахливу тривогу. Нора з малюком під серцем опинилася в того психа. Знаючи про його почуття до моєї дівчинки, можна очікувати всього. І це мене вбиває зсередини. Я не пробачу собі, якщо і цього разу не встигну.

— Бос, вас не бентежить адреса? – Джей сьогодні не відходить від мене ні на крок. Навіть зараз єдиний кому я довірив їхати поруч з собою.

— А що з нею не так?

Насправді я не мав часу дізнаватися куди ми їдемо. Поки шифрувальники займалися координатами, я відстежував місцеперебування Тайпана. Він мав бути у Джорджії, натомість я бачив його персональний трекер у Флориді. І пазл в моїй голові помалу складався.

— Це ж ваш колишній маєток, — Джей ще працював на мого покійного батька, а тому прекрасно знав місце, де ми раніше жили.

— Не може цього бути, він же згорів до тла.