Читати книгу - "Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева"

- Ти ніби шкодуєш про це.  

- Ні.  

- Вона подобається тобі?  

- Подобається. По-своєму... Але не настільки, щоб шкодувати про те, що вона вже заміжня. Тепер для мене це не має значення.  

- А-а, - задумливо протягнула я, відчуваючи, як його слова все одно залишилися неприємним осадом на душі.  

- Я кохаю іншу, - промовив він. - І, побачивши її знову, зрозумів, наскільки важко буде розлучитися з нею. Але я не можу залишитися і не можу забрати її з собою.  

 Я не зовсім розуміла, про що він говорить, але... Чи міг він говорити про мене? А якщо не про мене, навіщо говорити зі мною про іншу? Але ж ми були дуже близькі, я була, як він сам сказав, для нього «особливою людиною». Він знає про мої почуття до нього, і сам любив мене. То навіщо мучить мене зараз?  

- Я не маю права забрати твоє життя, - промовив Мін і, зробивши кілька кроків, опинився зовсім близько.  

 Я дивилася на нього, широко розплющивши очі. І тепер точно не розуміла, про що він говорить. Що значить: забрати моє життя?   

 Десь із глибин пам'яті спливли слова старої пані Хван: «Тримайся від нього подалі, дівчинко. Демон усередині нього забере коли-небудь на той світ багато життів. Він забере і твоє. Його руки завжди будуть у крові».  

 Чому зараз він говорить про те, що не має права забирати моє життя?   

 У якому сенсі?  

- Навіть якщо ти думаєш, що нещаслива, навіть якщо зараз тобі нікого любити, все може змінитися. Саме життя - це безцінний дар. Не потрібно витрачати його даремно, не варто таїти в серці зайві образи й оберігати страхи. Живи, дій, йди вперед і знаходь прекрасне, навіть у найменшому.   

 Мін доторкнувся до моєї щоки, і я відчула, що в нього, як і раніше, холодні руки.  Вони завжди в нього були холодними.   

- Я хочу з тобою... - промовила я. - Йти вперед разом із тобою.  

 Я ніколи не вірила словам пані Хван. Мін ніколи не заподіє мені шкоди. Забрати моє життя - це змінити його. Можливо, мені доведеться щось втратити безповоротно, залишити щось у своєму минулому.  

- Ти не захочеш, - промовив Мін, - коли дізнаєшся, хто я.  

- Я знаю, хто ти.  

 Мін заперечно похитав головою, гірко усміхаючись. У мене стиснулося серце.   

- Ти зв'язався з поганою компанією? Ти порушував закон і...  

- Мені доводилося робити жахливі речі.  

- Мене це не лякає.  

- Це лякає МЕНЕ. Ми не можемо йти вперед разом. Тобі доведеться робити настільки ж жахливі речі. Нормальною, колишньою ти вже не зможеш жити ніколи. Тобі доведеться відмовитися від усього, до чого звикла, від усього, що знаєш і від багато чого, що любиш. Твоя сім'я, твої друзі стануть чужими і одного разу підуть. Тобі потрібно буде відмовитися від них. Я не можу забрати в тебе твоє життя.  

 Мін притягнув мене до себе, і я знову потонула в його обіймах. Розуміла, чому, щоб залишитися з ним, мені потрібно відмовитися від свого колишнього життя, від усього і від усіх. У мене було одне пояснення.  

- Мені все одно, якщо ти злочинець в очах закону і всього світу.  

- Я монстр в очах твого світу.  

- Але в моїх - ні. Для мене - ні. Для мене ти - Мін, якого я знаю і люблю.  

- Джи Йон, не треба.  

- Навіть якщо ти вбивав... Вбивав за наказом, а не тому, що подобалося. Адже так? Я знаю: ти ніколи цього не хотів.   

- Джи Йон, не треба, припини.  

- Я не кину тебе. І я знаю, що ти ніколи не заподієш мені зла.  

- Не заподію, - промовив Мін.  - А тому я повинен піти. Пробач за те, що не зміг не прийти до тебе. За те, що нагадав про себе. Але ти бачила мене. Було б неправильним... залишити все так.  

 Він випустив мене зі своїх обіймів і, схиляючись до мене, поцілував. Я потягнулася до нього, відповідаючи на поцілунок. У той момент думала, що в нас усе буде добре, що не відпущу його, хай би що він говорив. Джи Мін не має йти. Куди він піде?  

 Мін відсторонився від мене. Я бачила в його погляді, що він прийняв рішення. Але відчувала, що це йому далося нелегко. Мін не хоче йти, але чомусь вирішив, що повинен. Я ж сказала, що мені все одно, хто він.  

 Але його поцілунок був прощальним...  

 Я обійняла Джи Міна за шию, притягнула назад, пригорнувшись до його губ. Він піддався і знову притиснув мене до себе, хоч і шепотів мені в губи:  

- Не можна - тобі буде погано... Потім... 

- Це буде потім.  

 Я не відпустила його, не дала можливості вирватися з моїх обіймів. Ми вже давно дорослі, і я усвідомлюю, що роблю і чого від нього хочу. І Мін не пішов. Він залишився зі мною. Це була не перша ніч, яку ми провели разом, але тоді, в юності, ми так і не наважилися переступити межу, що відокремлювала нас від дорослого життя, і стати одне до одного ще ближче. Але зараз для нас не існувало жодних заборон і перешкод. Для мене не існувало. Я не відпустила його, наполегливо допомагаючи позбуватися зайвого: одягу, сумнівів...