Читати книгу - "Максим Темний. Володар Заборонених Земель., Костянтин Шелест"

"Знову все болить. Особливо голова. Він уже й забув, як воно, коли голова болить постійно, монотонно і виснажливо. Прокинувся він не розуміючи скільки пройшло часу. Горло пересохло, пити хотілося і їсти теж. І наїстися толком-но не встиг – побоявся, що, дорвавшись до їжі, зробить собі гірше. Відчуття були такі, ніби його побили, причому не один раз. Дідько... як же болить голова... " – Макс сидів на підлозі в тому ж приміщенні, де все відбувалося. Якийсь слабенький світильник трохи розганяв морок. Порожньо. Нічого і нікого. На підлозі валявся його ніж, що слухняно ковзнув у руку, щойно про нього подумали. Ще якесь сміття, купка чи то пилу, чи то попелу... О... пряжка від паса. Металева. Підняв, придивився. Ну так... точно така була в нього на ремені, що тримав штани в його подорожах лісом на Землі. Похідні штани, міцний шкіряний ремінь... його пряжка.

Знову в очах потемніло... Та що ж це таке...

…

На лісовій стежці сидів чоловік. Власне, який чоловік... це він сам і сидів на траві. Його одяг, його постать, волосся... ось і обличчя видно. Обличчя спотворене болем. Уже знайомі гримаси й очі, що бігають у різні боки... Рот відкритий... ні, не просто відкритий, а щось бурмоче.

– Ортана... якого біса... що це таке? – грубий голос Седжа.

– Так, Орті... хотілося б зрозуміти... – це Інвар.

– Зрозуміти? Та що тут розуміти? Ця тупа сука знову щось налажала. Ви що не бачите, що ми всі тут, у тілі цього недоумка, куди вона казала збираєтьтся запхати Леннара?

– Годі кричати, ти... мерзенна нікчема, – голос Ортани був сповнений злості, – я зробила все як треба. Хто знав, що ця сучка Трея влізла в групу підкачки? Вона відібрала частину їхньої сили і вдарила по нас якраз тоді, коли я нічого не могла більше зробити. І все.

– Що – і все? Що ти хочеш цим сказати, га? – заводився далі Катор.

– А то й скажу – ми в сраці, а якщо ти, дурню, будеш і далі волати, то будемо в іще більшій сраці.

– Заткнися Катор. Чому? – чому в ще більшій? – Седж був налаштований рішуче.

– Тому що сюди хтось їде... і якщо ви не візьметеся за розум, то дуже може бути, що цього ідіота, в якому ми зараз перебуваємо, зроблять рабом...

– Що ти пропонуєш?

– Усе просто – подивимося, хто там... зайвих прибрати, потрібних залишити... нам потрібні слуги.

На галявину виїхала група вершників.

– Дивись-но, брате Фенар... таки точно нам сказали, – огрядний чоловік у плащі й дивній шапці зупинив коня просто перед Максом – Хто ти такий і що тут робиш?

Троє його супутників, були на вигляд воїни – двоє прості зі списами й арбалетами за спиною, третій явно зі шляхетних – з мечем на поясі й кинджалом, обступили Макса з усіх боків.

– Відповідай, коли тебе запитують, – верескливо завівся мечоносець, за його знаком списоносець ткнув Макса тупим кінцем списа. Обличчя сидячого спотворилося, на мить у ньому проявилися спотворені риси Інвара, тіло Макса буквально підстрибнуло з землі. Товстий упав на землю, хриплячи розбитим горлом. На розвороті Інвар підбив спис догори, перехопився за держак і зробив ним обертальний рух, ніби намотував щось, викручуючи руки солдата, що тримав спис, так, що той змушений був відпустити свою зброю.

– Тепер я, – сказало тіло Макса, в його обличчі вже проглядався Седж. – розвернувшись, він завдав потужного удару, наколюючи нещасного солдата, наче метелика, продовжуючи тиснути, проштрикнув його наскрізь і цим же списом прибив і другого солдата до дерева за його спиною.

– Тепер я! – на завмерлого мечоносця пильно дивилися очі Ортани. – Хто ти, добрий чоловіче? розкажи мені...

…

Отямився. Ось тобі й раз... Раніше його видіння не балували, а зараз просто зачастили... Ось так усе й почалося. Ці тварюки просто залізли в нього і потім робили що хотіли. Так і вийшов з нього Темний принц. Усе, про що думав, поки що підтверджувалося. Встав, машинально засунув пряжку в кишеню. Треба знайти їжу і воду теж. Приносив же йому цей... Значить, десь є. "Цей"... У душі при згадці про попередника нічого не ворухнулося. Шкода, звісно, що так вийшло, але він уже зовсім не я. Схоже, нічого в ньому мого не залишилося, можливо, тільки пам'ять. І не дивно збожеволіти, побачивши все те, що творили ці...

Вийшов із приміщення в коридор. Місце було зовсім не схоже на те, куди його вперше привів попередник. Рівні, білі стіни, склепінчаста стеля. Світильник видно ніде не було, але освітлення вистачало. Куди ж іти? Пішов праворуч. На його здивування – картограф у голові запрацював знову. Тільки от шматок шляху між тим місцем, де він перестав працювати, і поточним місцем розташування був відсутній. Досить швидко вперся в глухий кут. Ну, що ж... назад – так назад. Пройшов вхід туди, де вже був, хвилин п'ять ішов порожнім коридором. "Ось, прикинь... зараз так раз – і знову глухий кут... от сміху то буде... " – іронізував він над собою. Усе б нічого, якби голова не боліла.

Коридор вивів у велике приміщення. "Метрів сорок у діаметрі майданчик, – прикинув Макс, – по колу десять дверей. Будемо подивитися, а що ще робити? Може, десь їжа і знайдеться. Так і підемо – спочатку у перші, праворуч. "