BooksUkraine.com » Публіцистика » Планета Pixar 📚 - Українською

Читати книгу - "Планета Pixar"

200
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Планета Pixar" автора Лоуренс Леві. Жанр книги: Публіцистика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 74 75 76 ... 80
Перейти на сторінку:
то можна втратити рушійну силу та опору. Серединний шлях стверджує, що найкращий результат виростає з гармонізації цих двох полюсів — для цього слід пожинати плоди найкращих своїх рис, духу, людяності, але при цьому не ігнорувати практичність. Аби досягнути бажаного, неодмінно доведеться знайти мужність, щоб поглянути збоку на звички, які визначають поточний спосіб життя.

Це була філософія, разом із системою медитації для її втілення, яку я справді хотів вивчити краще. Щоби здійснити це, потрібен був учитель, здатний провести мене новими теренами.

Хоча я зустрічав західних учених і тибетських лам, які розумілися на цьому напрямку, все ж відчував, що між нами пролягає прірва. Тибетські лами мали доступ до ідей, які я хотів досліджувати, але їхні чернечі підходи ставали на заваді. Мені було важко звикнути до їхніх ритуалів на кшталт поклонів до землі й читання тибетською. Замість того, щоб прийняти звичаї, я весь час запитував себе: «Навіщо мені це робити?» Виникав завеликий внутрішній опір. Натомість, вчені західного штибу знали дуже багато, але я ловив себе на тому, що зосереджуюсь на теоретичних нюансах значно більше, ніж на практичних методах, які сподівався знайти.

Усе це змусило мене досить скептично ставитися до можливості відшукати вчителя, якому я зможу довіряти. Пошуки затягнулися на місяці. Зрештою, одного дня в 2000 році послідовник індійської філософії, з яким я приятелював, запросив нас із Гілларі познайомитися з його учителем, вихідцем із Бразилії, тибетським буддійським майстром на ім’я Сегуй Чоепель Рінпоче. Найчастіше його називали почесним званням Рінпоче[65].

Нас запросили на зустріч із Рінпоче до нього додому — його будинок стояв на крутих пагорбах Себастопола, у Каліфорнії, десь за півтори години їзди на північ від Сан-Франциско. Утім, будинок — це було не зовсім точне слово. Ми прибули в храм — традиційний тибетський буддійський медитаційний храм, сповнений барвистими зображеннями та іконографією, — дуже гарний і автентичний, проте до такого убранства мені зазвичай було важко призвичаїтися. Уздовж стін лежали подушки для медитації, у повітрі витав аромат фіміаму. Коли ми приїхали, Рінпоче сидів, зручно вмостившись на подушках. Йому було близько п’ятдесяти років — середньої статури, присадкуватий, із поголеною головою. Він мав дуже теплу магнетичну посмішку. Розмовляв Рінпоче з португальським акцентом, одягнутий був у червоні шати тибетського ченця-буддиста.

— Заходьте, заходьте! — привітно промовив він. — Хочете чаю?

Після запрошення ми сіли біля нього й почали пояснювати, для чого приїхали. Рінпоче слухав уважно, потім поділився деякими подробицями свого життя. Він виховувався в Ріо, працював у сфері комп’ютерної інженерії, а потім зацікавився бразильським цілительством і, зрештою, прийшов до буддизму. Ми були ним зачаровані. Потім Рінпоче показав нам простий, проте бездоганно доглянутий будинок. Ми із задоволенням випили чаю. Усе було дуже скромно й невибагливо. Рінпоче, здавалося, настільки ж добре розбирається в новинах, культурі й технологіях Заходу, як і в буддійській філософії та медитації, і розмова від самого початку велася тепло й затишно.

— Там така позитивна атмосфера, — зауважила Гілларі, коли ми їхали додому.

— Справді, там приємно, — сказав я. — Мені було дуже спокійно.

— Хочу приїхати туди ще, — додала Гілларі. — Думаю, мені є чому повчитися в Рінпоче.

Я був такої ж думки. Легкість і приємність спілкування зняли будь-яку настороженість.

Протягом наступного року ми з Гілларі весь час їздили туди й назад до Себастопола, щоб відвідувати майстер-класи й зустрічі, які проводив Рінпоче. Він надав дивовижної глибини й сили медитаційним практикам і філософії, що була їхнім підґрунтям. За цей час розквітнула також наша дружба. Рінпоче мав заразливий запал до життя. Він був поціновувачем гарної кави, добірного шоколаду, смачної їжі, любив мандрувати й кататися на лижах. Рінпоче бачив прірву, що лежала між ненаситним потуранням своїм бажанням і легкою поблажливістю до прагнень.

Робота разом із Рінпоче допомогла мені відкинути скептицизм щодо навчання в духовного вчителя. Посприяло те, що Рінпоче сам виказував благоговіння перед власними майстрами. Між ними існував глибинний зв’язок — Рінпоче пишався тим, що може відчувати себе причетним до когорти заглиблених у пошуки розуміння. Водночас він настільки ж захоплювався сучасними думками, наукою, технологіями, як і давніми медитативними практиками. Мене надихало таке поєднання поваги до традицій і прагнення осягнути сучасні погляди.

Наприкінці 2002 року Гілларі висловила спостереження:

— Знаєш, він хоче змінити спосіб, у який ми долучаємося до практик, — сказала вона. — Планує зробити їх більш прийнятними для сучасних людей.

— Ти впевнена? — перепитав я. — Мені його практики здаються достатньо традиційними.

— Вони традиційні лише тому, що Рінпоче використовує ті інструменти, які доступні йому, — сказала Гілларі. — Він хоче, щоб ми йому допомогли. Щоб ти допоміг розробити стратегію.

Я зрозумів, що Рінпоче прагнув більше налаштуватися на роботу з мешканцями Західного світу. Я і сам не лишався байдужим до цієї ідеї, та все ж ставився до неї досить скептично. Східні традиції були створені для ченців у Гімалаях, а не для технологічно підкутих підприємців космополітичного Заходу. Але Гілларі чути нічого не хотіла, тож одного дня я запропонував Рінпоче принаймні спробувати. Можна було бодай оцінити складність перетворення медитаційної традиції, яку ми вивчали, на справді прийнятну для сучасного життя методику.

Рінпоче теж нетерпеливилось узятися до цього питання, тому на початку січня 2003 року у вітальні маленького будинку в Пало-Альто зібралися п’ятеро однодумців. Ми розставили дошки вздовж стін і занурилися у вивчення. Гурт складався із Рінпоче, Гілларі, мене і ще двох учнів нашого духовного наставника — Пем Моріарті та Крістіни Юскевич. Пем довгий час займалася медитацією, була психологічним консультантом і дивовижно доброю, приязною, співчутливою людиною. Крістіна була буддійською черницею й помічницею Рінпоче. Вона з непохитною, стійкою вірністю бралася застосувати всі свої знання, спрямовуючи їх на допомогу оточенню.

Щодня протягом місяця ми розмовляли про те, як блискучі методи вдосконалення людини отримали такі культурні нашарування, що тепер було складно дістатися до їхньої суті. Ми вивчали відмінності між давньою східною культурою і сучасним Заходом, з’ясовували внесок сучасних знань у духовні традиції, дізнавалися, як буддійські принципи радості і спокою свідомості поширилися в різних частинах світу.

Через тридцять днів у нас був готовий план, утім, можливо, точніше сказати «мрія». Задум полягав у тому, щоб зробити тривалу традицію медитаційних практик досяжною в наш час, об’єднати давні методики із сучасними знахідками, узгодити їх із теперішніми соціальними нормами. Також важливо було навчити людей забезпечувати тяглість традиції.

Коли я дивився на план, мене непокоїла величезна складність ідеї, за яку ми взялися.

1 ... 74 75 76 ... 80
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Планета Pixar», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Планета Pixar"