Читати книгу - "Львів. Пані. Панянки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Здається, вона кліпнула повіками, – зауважив один із лікарів. – Мадам, ви мене чуєте?
– Скільки часу пройшло від зіткнення? – запитав жандарм у водія вантажівки.
– Десять хвилин, – ледь чутно відповів той.
«Десять хвилин… десять хвилин… десять хвилин…» – кволими потічками ще ледь ритмувало в скронях Софії. У примарній проекторській кімнатці механік ще намагався склеїти обірвану кінострічку її фільму. Йшов час. Нарешті, після добросовісних спроб відновити показ, сердешний махнув рукою і голосом лікаря з реанімобіля проказав наступну фразу, як вирок: «Ми зробили все, що могли». У цю ж мить в салі кінотеатру остаточно вимкнули світло. Жодного звуку від обурених глядачів. Усі розійшлись по домівкам. Кіно скінчилось. Раптово.
* * *
Софії здалося, що всміхнулась. Сама до себе. Чомусь так легко і приємно стало водночас. Тепер вона високо-високо в небі. Літає. І зараз знову літо. «Рвіть троянди, доки не пізно… Сarpe diem[93]», – пронеслось довкола божевільним вихором шалених вібрацій. Влетіла у величезне розчинене вікно. Що це за будинок? Як же тут просторо… й порожньо. Здалось, наче вже була тут колись. Усе таке знайоме погляду, і зовсім поруч блукає якийсь ледь вловимий рідний дух. Бракує тільки лиску та звуків людських голосів. Чому такий занепад? Де всі? Було ж колись тут інакше. Щось не так. Полетіла через цілу салю у розчинені двері. Який великий простір. Висота приміщення від самої підлоги і аж до прозорої стелі, що впирається в самісіньке небо величним куполом, схожим на парасольку, вражає своїми масштабами. А в глибині неосяжної салі красуються розкішні мереживні дерев’яні сходи, що ведуть півколом у якісь нові лябіринти навісного другого поверху. Раптом на середині цих сходів коло гігантського дзеркала побачила пару, що зіткалась з повітря, як привид з минулого. Це були чоловік і жінка. Вони обіймались. У цю ж секунду довкола них спалахнуло світло й почали нізвідки з’являтись інші люди. Зазвучала музика. Вальс Штрауса. Ще кілька секунд перед цим відсутня розкіш лізла тепер з усіх боків. Довкола вже бігали офіціянти й послужливо пропонували гостям шампанське у бокалах, виструнчених на широких тацях. Жінка на сходах провела рукою по волоссю мужчини, а він усміхнувся їй у відповідь, узяв тонку ніжну ручку за самісінькі пальчики, притягнув до уст і вкрив поцілунками. Довго цілував. Яка ж до болю знайома картинка. Звідкіля знає цю пані, і чому такий рідний образ чоловіка? Підлетіла близько-близько. Сіла йому на плече. Який же то був рідний запах. Вдихнула й мало не зомліла, бо захлиналась від хвилі якогось нестримного божевільного щастя. Після палких поцілунків пані усміхнулась щасливою усмішкою і тепер дивилась на неї своїми красивими чорними очами.
«Гм, то вона мене бачить? Хто ж я тоді? І що відбувається довкола?» Від несподіваної зустрічі поглядами щось схоже на серце закалатало всередині літавки. Злякалась, здійнялась у повітря. У сум’ятті втратила орієнтир і полетіла прямо… в дзеркало. Але скляна площина люстра несподівано прийняла її до себе, бо на очах перетворилась у чисте прозоре повітря в самім високім небі…
* * *
…І знову політ. Що це за таке надсучасне місто? Чому не покидає дивне відчуття, наче знайомий тут кожен куточок? Свіжість, воля і спокій. Повний дивний внутрішній спокій. Неймовірний п’янкий стан радості і свободи. Такі емоції млояться десь на найпотаємніших струнах пристрасної душі, що так довго спала. Ніщо більш ніде не тримає. Раптом тихо-тихо, наче в противагу до шаленого польоту, почулась знайома ніжна мельодія й слова: «Ти признайся мені, звідки в тебе ці чари…» На звуки пісні підлетів до неї метелик. Спочатку один, потім другий, третій, четвертий… Їх було тепер так багато. Зрозуміла нарешті, хто вона, і що це за місто, і чому така щаслива. За лічені хвилини стало зовсім шумно. На вулицях вже клаксонили автомобілі, трінькали трамваї, звідусіль чулися голоси людей та максимально візуалізувався рух великого й безсоромно красивого Львова. Куди йдуть ці всі люди? Як же їх багато! Усі всміхаються. Нині, мабуть, якесь велике свято! Життя шалено прекрасне! І вільне! Скільки живуть метелики? День, місяць, рік? Утім, це неважливо. Бо добре розуміє знову, як і колись у далекій молодості минулого життя, всю мудрість магічних двох слів: «Сarpe diem».
Велика зграя метеликів, як райдужна хмара, здійнялась у небо, зробила почесне коло наді Львовом і відправилась далеко-далеко за обрій. Полетіла з ними й мандрівна літавка назустріч новим почуттям у пошуках своєї червоної рути, яка цвіте раз на рік у величних і завше казкових Карпатах. Вона знову була по-справжньому щасливою, адже повернулась нарешті додому і попереду неї стрімголов бігло її нове втілення завдовжки в шалену подорож. Життя занадто коротке, аби зволікати…
Ніка Нікалео
Червоний мак на Монте-Кассіно
Потяг Варшава – Львів прийшов вчасно. На вулиці пахло шміром[94] і вранішньою кавою. Люди метушилися на пероні: валізи, великі пакунки і навіть маленький йоркшир на руках у якоїсь дівчини… Було тепло, але свіжо, легкий вітерець сором’язливо зізнавався, що нещодавно прогнав із цього закутка неба дощ. Сонце несміло просувало свої прозорі жовті війки крізь шпаринки склепінчастого покриття вокзалу на сходи Двірцевої площі. Півстоліття тому снувала люкс-торпеда автомотриса, єдиний тоді сучасний швидкісний потяг. Був більше схожий на автобус… Незліченна кількість автівок стовбичили тут уже з самого ранку: сигналили, пхалися одна поперед одну, наче були з мармуляди. Водії злилися, розмахували руками, декотрі, поспішаючи, просто посеред руху зупиняли свої агрегати і виштовхували валізи подорожників та їх самих на головний вхід.
Вона всміхнулася. Закурила тонку коричневого кольору цигарку. Все так, як і тоді, як сто літ тому. Хоча вона ще не до кінця в тому впевнена. Здається, тоді аж стільки люду не було.
– Зосю, візьми мою торебку, прошу, – вона звернулася до своєї супутниці, витягла з сумочки рукавички.
У всій її постаті відчувалася шляхетність і витонченість. Рухи були неквапними і плавними, незважаючи на похилий вік. Акуратна зачіска з сивого, красиво вкладеного волосся виступала з-за країв капелюшка. Її компаньйонка, на противагу їй, молода рубенсівська жінка з великими руками і важкою ходою легко закинула на валізи ще й постійний жіночий аксесуар вагою певно у десять кіля, судячи за звуком, з яким він гепнувся зверху:
– Так, ясно! – відрізала з військовою виправкою.
Їх чекало авто від готелю. Водій, зауваживши непересічну жінку в супроводі, одразу ж вискочив із машини й поспішно допоміг їм сісти, завантаживши перед тим
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Львів. Пані. Панянки», після закриття браузера.