Читати книгу - "Троща"

Попри втому, я ще довго не міг заснути — із глибокої темряви являлися все нові і нові обличчя, цього разу чомусь дівочі, і я кожне хотів побачити й забрати у свій сон. Зоря… Михася… Марійка… Соня… Віруся… Зонька… З усіх лише Зонька була живою, і хай я на власні очі бачив, як за щільно завішеним вікном вона шепотілася з Брозом, все одно не повірив би, що він вносив у її вуха шепоти, які Зонька переказувала ГБ. Не все так просто, друже Броз, не все так легко, і не все піддається холодному розрахунку.

Я заснув лиш тоді, як до мене прийшла мама й поклала на чоло теплу долоню, за якою я заховався від усього світу і тихо пішов у спокійний, по-дитячому невинний сон.

Прокинувшись, я не побачив Сірка на прічах, але жодної лихої думки не підпустив до себе, знаючи, що він десь поруч у бункері. Своїм собачим слухом Сірко, мабуть, уловив, як відкрилися мої повіки, бо тут-таки вийшов із земляного коридору.

— Хтів зготувати якусь зупку нам на дорогу, та передумав, — сказав він. — Ліпше підкріпимося тим, що принесли з собою.

— Правильно, — погодився я. — Своє є своє. І клопоту менше.

Ми вмилися над цебром, зливши по черзі один одному на руки, потім пополуднували жовтим салом та малаєм — останнім із тих, що спекла мені Зонька, з’їли по ложці меду, запивши холодною водою. Перепакували наплічники, зоставили в них найнеобхідніше для короткого вимаршу. Сірко виклав книжки, гранати, запасну сорочку, білизну, чорний футераль із бритвою, ще якісь дрібні речі. Покрутив у руках німецький ліхтарик «Daimon», перевірив, чи світить, і сховав його в кишеню куфайки, що висіла на вішаку. Позаяк до восьмої було ще далеко, він знов умостився на прічі, розгорнувши «Мазепу». Пошелестів сторінками, сказав:

— Ось… послухай.

— Давай.

— «Невеличкий числом, але сильний духом гурток людей… душ чистих і чесних, які жертвували… усім…»

— «Ради ідеї…» — продовжив я.

— Пам’ятаєш, — зрадів Сірко. — Уже заради самої ідеї. Але про кого це? Про жменьку мазепинців, які лишилися біля гетьмана після полтавського прогару?

— Це про нас, — сказав я, здогадуючись, до чого він веде.

— Видиш? — ще дужче зрадів Сірко. — Двісті п’ятдесят літ минуло, а сі ніц не змінило. І ворог той самий, і боротьба та сама, і жменька людей… — Він ледве не додав: «та сама».

— І мазепинки на наших головах, — доточив я.

— Бісова мати! — підхопившись, Сірко так засвітив до мене очима, що я примружився. — І це щастя випало нам! Ти розумієш, що нам випав жереб належати до цієї жменьки, до цього гурточка? Сама доля вказала на нас перстом. Вона вибрала нас серед мільйонів.

Я його розумів. Сірко у своєму вимірі щастя пішов далі за мене. Я мав тут простішу мірку. Ось діжка, з якої ти можеш напитися, ось хліб, сало — не голодуєш, он там запасний вихід… Є дуже багато речей, якими можеш себе потішити.

Коли мій годинник із тріснутим склом показав за п’ятнадцять восьму, ми почепили на паски лівіше від пістольних кобур по дві гранати, взяли худенькі наплічники та автомати й вилізли з бункера.

Уже споночіло, але в небі стояли високі ясні зорі і ніч заповідалася прозора й холодна. Чисте небо пізньої осені завше дихає передзимовим студенцем, який аж дзвенить у повітрі. Ми ще не розглянулися довкола, як із-за дерев виринув Змій і кивнув, щоб рушали за ним. Так мало бути.

Тихо, неквапом пішли рідколіссям, лиш під ногами потріскувало ріща[71]. В обличчя лізло павутиння, посноване між деревами, підказуючи, що тут давно не ходили. На галявинках було так світло, що й на кущах видніли білі мережки павутини.

За метрів триста біля обгорілого ясена нас чекав Броз, і далі ми пішли вчотирьох. Довший час прошкували полями, обминаючи села та хутори. Недалеко від Настасіва у невеличкому березняку до нас приєднався Сулима зі своїми двома найкращими хлопцями. З Вербою і Сомом ми ходили на ліквідацію Стодолі. Відтоді у Сома подовшали тонкі вуса, з плеча так само звисав пудовий ручний скоростріл.

Ми привіталися тихим «Слава…» і щиро зраділи зустрічі. Живі.

У березняку хлопці перекурили, ховаючи у жменях та рукавах жарини цигарок. Броз сам на сам перекинувся кількома словами із Сулимою, який був на голову нижчий за Броза, але не знаю чому видавався міцнішим. Він твердо стояв на широко розставлених ногах, наче вростав у землю, і його силует скидався у темряві на стрижень чіпкого кореня.

Ми знов вийшли у відкрите поле. Мені здалося, що стало ще видніше, навіть бур’яни побіліли під зоряним небом, а до того ж і молодик випірнув, як завжди, зненацька, немов із-за рогу. Він був повніший, ніж учора, і такий ясний, що, коли підбився вище, від нас на землю падали легкі тіні. Тепер ми йшли всімох, це вже була бойова одиниця, майже рій, і я подумав про щасливе число «сім» — щасливе не тому, що сім днів у тижні, сім кольорів у веселці, сім днів творився наш світ, а тому, що з якогось непоясненного дива сім звізд поєдналися у Великому Возі, щоб кожному з нас випало по одній. Ті звізди, котячись небом, ледь чутно дзвеніли в чистому зимному повітрі на всі сім нот, які має октава, але щастя було не в музиці, і не в зорях, і не в самому магічному числі «сім», а найбільше у тому, що кожен із нас належав до цього невеличкого числа. Хіба не так, друже Сірку?

Так. Він ішов рівно і впевнено, трохи заплітаючи кривими ногами в сухих бур’янах.

Попереду замаячіла хвиляста смуга темного лісу. Перед ним, уже недалеко, нам ще треба було перейти місток через річку Серет. Сулима послав Вербу на вивідки, чи немає там засідки, а ми тим часом посідали перепочити за горбком на висхлу, прилизану дощами до землі траву. Довкола під високими небесами лежав безкраїй простір, сповитий у дзвінку зоряну тишу.

Та ось від річки почулося чікання нічної пташки. Для мене воно було знайоме, бо ще тоді, біля хутора Подорожчина, так само нам посигналив Верба, коли вони з Сулимою і Сомом підходили на місце збірки. Ми підвелися й рушили до річки, де, за сигналом Верби, було спокійно. Перейшли місток чи радше вимощену з нетовстих колод кладку, якою фіра ще, може, проїде, а машина — ні.

І ось уже Струсівський ліс — такий же тихий та голий, хіба який дубочок ще не скинув рудого бляшаного листя до перших морозів. Далі за поводиря був Змій, він ішов попереду, а ми за ним гусаком услід, і тепер павутиння не лізло межи очі, бо