Читати книгу - "Троща"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Лісом ми маршували недовго. Хвилин за десять вихопилися на невеличкий вируб, порослий молодняком та кущами. Колись тут росли могутні дуби чи буки, бо пні полишалися завбільшки у два-три обхвати й лисніли проти місяця, як перекинуті догори дном кухви. Я здогадався, що ми прийшли на умовлене місце, хоча поблизу ніхто не давався чути. Але так і мало бути — все відбувалося за твердим правилом. Підпільники нижчого рівня завжди приходили на місце зустрічі заздалегідь та оглядали терен, чи немає тут чогось підозрілого.
Роздивившись довкіл, ми повсідалися між кущів на пеньках, і цього разу ніхто не потягся до цигарки. Розмовляли мало і майже пошепки. Трохи згодом Броз попросив Вербу, аби той подав свій сигнал. Ми з Сірком тільки зачудовано перезирнулися, коли Верба надув щоки і, приклавши долоні до рота рупором, зачікав переривчастим голосочком. Мені здалося, що з-поміж його долонь випурхнула невидима пташка і, стривожено писнувши, відлетіла в глиб лісу, а там сіла на гілку і ще раз подала свій оксамитно-переривчатий голосок: чік-віть, чік-віть. Чи то було вже відлуння?
Я не витримав і спитав у Верби:
— Це ж яка пташка так озивається?
— Сич, — сказав він.
— Сич? — здивувався я.
— А хто ж?
— Я гадав…
— Знаю, — сказав Верба. — Усі думають, що сич, як і пугач, пугикає. Але то тільки в книжках. Пугу — козак з лугу, еге? Ні, сич саме так і покрикує ночами, як ви оце чули. Може, десь інакше, а в цих лісах так.
Я подумав, що Верба чи не з самого Струсова родом, тому знає, як співають тутешні пташки і перегукуються сичі. Сірко, що вигрівав сідницею пенька навпроти мене, тихо всміхнувся. Мабуть, у «Мазепі» сичі пугикали. Але він не перечив, був у доброму гуморі, хоча в холодному місячному світлі його лице видавалося блідим, наче на нього осів іній.
Нагрівшись у дорозі, ми швидко охололи й лиш тепер відчули, що ніч уже пахне груднем. На ранок буде приморозок. Сніг із чистого неба не випаде, але іній побілить дерева й траву. Зимне повітря лізло за комір, шукаючи теплого місця на наших угрітих спинах.
— Я все-таки закурю, — сказав Сулима, глянувши на Броза.
— У пазуху, — дозволив Броз.
Сулима дістав цигарку, сірники і, розхриставши груди, сховав голову в пазуху. Так він за кожною затяжкою нагинався, прикриваючи голову курткою. Такий міцний хлоп, а кланяється дурній звичці, подумав я. Хоча вже був той час, коли й наші провідники дивилися на шкідливі звички поблажливіше. Багато хто з них також призвичаївся до чортового зілля, виправдовуючись тим, що «тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться». Але причина, мабуть, була в іншому. Кожен уже знав, що того здоров’я, яке він мав, на його короткий вік вистачить і з люлькою, й без неї.
Я заколисував себе мимовільними думками і враз провалився в якийсь ефемерний півсон. На тому місці, де ще недавно відлунило оксамитне «чік-віть» сича, озвався такий гучний голос, що ми всі заціпеніли. Та голосина котилася лісовою тишею, немов із репродуктора, що висів десь на високому дереві, авжеж, ніби радіолійку хтось примоцував до стовбура, як до телеграфного стовпа, і з тієї широкої чорної лійки лився рокітливий, спотворений рупором, але пронизливий і дуже виразний голос. Виразний ще й тому, що він промовляв до нас нашою мовою:
— Ви оточені! Складайте зброю і виходьте з піднятими руками! Ми вам гарантуємо життя, іншого шансу у вас немає. За найменший спротив — смерть…
Ми закам’яніли. Навіть очі наші закам’яніли, і якийсь час ми не могли ні дихнути, ні перезирнутися. Кожен дивився перед собою у чорну прірву, з якої котився цей чужий, підсилений рупором голос:
— Виходьте!.. Радянська влада гарантує помилування кожному, хто складе зброю…
Першим ожив Сірко.
— Це воно до нас? — здивовано спитав він.
Йому ніхто не відповів.
Броз схопився на рівні.
— Зрада! — крикнув він, зриваючи з плеча «емпій». — На прорив!
Він щодуху кинувся в тому напрямку, звідки ми прийшли.
За ним широчезними кроками подався Змій, підминаючи кущі, як розлючений вепр.
Сулима з Вербою та Сомом теж побігли в тому керунку — не слід у слід, а трохи вбік. Ми з Сірком і собі кинулися за ними, беручи правіше. Ну, не бігти ж нам на голос із рупора, що враз занімів, ніби його хто заткнув ганчіркою. Мабуть, вони вже побачили, що ніхто не складає зброї, що всі пішли врозтіч, і позад нас щільно заторохтіли стріли. З густоти вогню було зрозуміло, що це не якась провокативна боївка, а численні війська МГБ.
Та ми ще мали надію відірватися. Так завжди виходить — хто до кого тулився раніше, той і в бою з ним тримається купи. Броз відходив із Змієм, Сулима зі своїми найкращими хлопцями Вербою та Сомом, а я із Сірком. Ніби відходили разом, але трьома «фалангами». Розтяглися в розстрільну, бо інакше вночі можна влучити у свого, й відбивалися як могли, щоб хоч трохи стримати розгарячілу навалу. Тут маневри нехитрі: я стріляю — Сірко біжить уперед, а коли біжу я, він лупить зі свого «шмайсера». Били навмання короткими серіями, ще не бачачи цілі, тільки випали стрілів спалахували позад нас суцільною лавою. Кулі чвікали більше горою, збиваючи нам на голови кору, тріски і дрібне галуззя. Місяця червонопогонникам було мало, і вгору раз по раз з протяжним шкварчанням злітали ракети, розсипаючи голубе мертве світло.
Ліворуч я чув автомати Броза і Змія, бачив, як металися їхні тіні поміж деревами, а туди далі по ліву руку час від часу дуднів Сомів скоростріл — там була найсильніша наша «фаланга» аж із трьох бійців при двох автоматах й одному ручному кулеметі.
«Зрада! Чия? Кого? Звідки?» — билася в голові безпорадна думка, перескакуючи від «найкращих хлопців» Сулими, які добре знали Струсівський ліс і вміли співати пташиними голосами, аж до «579-го», котрий з незрозумілою для мене зухвалістю призначив відправу під носом у гарнізону. Але міркувати над тим уже не було як, на щасливе число «сім» чекала неминуча загибель, я зрозумів це, коли на краю лісу, до якого ми проривалися, теж ударили кулемети, там нас уже піджидали, там спалахнула суцільна смуга вогню, і це вже була не засідка, не залога, а мертве кільце, обіймище смерті, з якого немає ні виходу, ні порятунку. І хоч я готовий був до смерті давно, мене охопило гостре відчуття зустрічі з нею, відчуття переходу в інший світ, і, присягаюся всім найдорожчим, це була мить неосяжної розумом урочистості, яка задушила в мені страх, задушила жаль, вийняла з моїх грудей камінне серце, убгавши замість нього сніп дивовижного щемкого світла, проміння якого єднало мене з небом, єднало з
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Троща», після закриття браузера.