Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

увечері, щойно прийшов з роботи та збираючись готувати вечерю, стою у своєму костюмі та краватці у дверях її студії, кажу це Клер, а вона жбурляє ту скульптуру на мене; на диво, та досить добре летить. І вже за якусь мить стоїмо у протилежних кінцях коридору та метаємо ці скульптури одне в одного, перевіряючи їхні аеродинамічні властивості. Наступного дня, прийшовши додому, бачу, що зі стелі вітальні звисає ціла зграя птахів, яких Клер зробила з паперу та дротів. А ще через тиждень на вікнах нашої спальні з’являється купа якихось синіх матових абстрактних форм, які, коли сонце кидає свої промені на стіни кімнати, створюють проекцію неба для цих пташок. Дуже красиво. Наступного вечора знову стою у дверях її студії, спостерігаючи, як Клер закінчує рисувати чагарі з чорних ліній довкола маленької червоної пташки. Раптово починаю розуміти Клер, у її маленькій кімнатці, заваленій тим її господарством, усвідомлюю, що цим вона намагається щось сказати. І я знаю, що саме маю зробити.

Середа, 13 квітня 1994 року (Клер двадцять два, Генрі тридцять)

Клер: Чую, як Генрі повертає ключ у шпарині вхідних дверей. Коли він заходить у квартиру, виходжу зі своєї студії. На моє здивування, бачу в його руках телевізор. Ми його не мали, бо Генрі не може його дивитися, а мені не цікаво дивитися самій. Цей чорно-білий телевізор старий, маленький, увесь укритий пилюгою, зі зламаною антеною.

– Привіт, люба, я вдома, – промовляє Генрі та ставить телевізор на обідній стіл.

– Фу, він брудний, – фиркаю я. – Ти знайшов його десь у провулку?

– Ні, купив у «Юнік». Десять баксів, – ображено відповідає Генрі.

– Для чого?

– Сьогодні буде одна передача. Подумав, що нам слід її подивитися.

– Але… – починаю, та навіть гадки не маю, що ж це за така передача, через яку Генрі готовий ризикувати.

– Усе нормально. Я не дивитимусь її. Хочу, щоб ти це зробила.

– А-а-а… Яка це передача? – не можу вловити суті.

– Це сюрприз. Вона йтиме о восьмій.

Поки вечеряємо, телевізор стоїть на підлозі у вітальні. Генрі відмовляється давати будь-які відповіді стосовно передачі й постійно дражнить мене своїми запитаннями, на кшталт: що би я зробила, якби мала величезну студію.

– А для чого? У мене є моя комірчина. Може, займуся оріґамі.

– Ну ж бо, я серйозно.

– Не знаю, – розмірковую, накручуючи локшину на виделку, – я би кожен свій макет робила у сто разів більшим. Я би рисувала на картоні розміром десять на десять футів. Я би пересувалась на роликах з одного кінця студії в інший. Я би встановила величезні чани, а ще японські осушувальні системи, десятифунтову мішалку Рейна… – мене вже захопив уявний образ цієї примарної студії, але потім пригадую свою реальну студію і аж здригаюся. – Ну, якось, мабуть, так.

Ми непогано справляємося на зарплату Генрі та на відсотки з мого трастового фонду. Проте для того, щоб дозволити собі мати справжню студію, мені би довелося піти на роботу, а в такому випадку часу на студію вже би не залишалося. Замкнене коло. Всім моїм друзям-митцям катастрофічно не вистарчає або грошей, або часу, або того й іншого. Шаріс удень працює над програмним забезпеченням для комп’ютерів, а вночі – над мистецтвом. Наступного місяця вони з Гомесом одружуються.

– Що подаруємо Гомесам на весілля?

– Га? О, не знаю. Може, подаруємо їм усі ті кавові апарати, які нам надарували?

– Ми поміняли їх на мікрохвильову та хлібопічку.

– А, так. Гей, уже майже восьма година. Хапай свою каву, пішли у вітальню.

Генрі відсовує крісло та тягне телевізор, а я несу до вітальні наші горнята з кавою. Він ставить телевізор на журнальний столик. Після метушні біля подовжувача та кнопок, умощуємося на канапу та дивимось рекламу водяного ліжка на дев’ятому каналі. Таке враження, що у виставковій залі сніжить.

– Чорт, – дратується Генрі, кидаючи погляд на екран. – У «Юніку» він працював краще.

На екрані мигає логотип лотереї Іллінойсу. Генрі нишпорить у кишені своїх штанів та протягує мені невеличкий клаптик паперу.

– Тримай.

Це лотерейний квиток.

– О, Боже! Ти ж не…

– Ш-ш, дивися.

Представники лотереї, – серйозні чоловіки у костюмах, – дуже помпезно оголошують номери на вибраних у довільному порядку кульках, і ті один за одним з’являються на екрані. 43, 2, 26, 51, 10, 11. Певна річ, вони збігаються з цифрами на квитку, який у моїй руці. Представники лотереї вітають нас. Ми щойно виграли вісім мільйонів доларів.

Генрі вимикає телевізор.

– Вдалий трюк, правда? – всміхається він.

– Навіть не знаю, що на це сказати.

Генрі розуміє, що я не стрибаю від щастя.

– Просто скажи: «Дякую, любий, за ті бакси, що так необхідні нам для купівлі будинку». Цього мені буде досить.

– Але… Генрі… це ж не справжнє…

– Справжнісіньке. Це справжній лотерейний квиток. Якщо візьмеш його до «Кетц Делі», Міні міцно тебе обійме, а штат Іллінойс випише справжній чек.

– Але ти знав.

– Ну, так. Звичайно. Потрібно було просто глянути у завтрашню «Тріб’юн».

– Ми не можемо… це – обман.

Генрі драматично плескає себе по лобу.

– Який же я дурний! Я ж зовсім забув, що ти вважаєш, що краще купити квитки, не маючи жодного уявлення, які випадуть цифри. Що ж, це можна виправити, – з цими словами він іде до кухні та повертається з коробкою сірників. Запалює сірник та підносить до нього квиток.

– Ні!

Генрі задмухує сірника.

– Це не має жодного значення, Клер. Ми могли би вигравати у лотерею щотижня протягом цілого року, якби захотіли. Та якщо у тебе з цим проблеми, то нічого страшного, обійдемося.

У кутику білет дещо підгорілий. Генрі сідає біля мене на диван.

– От що я тобі скажу. А чому тобі відмовлятися від нього? Якщо захочеш перевести у готівку, ми це зробимо; якщо вирішиш віддати його першому ж безхатьку, який трапиться тобі дорогою, – ти й це маєш право зробити…

– Це не чесно.

– Що не чесно?

– Ти не можеш перекласти на мене таку велетенську відповідальність.

– Я буду щасливим від будь-якого твого рішення. Якщо вважаєш, що ми розводимо на бабки штат Іллінойс, бабки, які вони витягнули шляхом махінацій у працьовитих лохів, тоді просто забудьмо про це. Впевнений, ми щось інше придумаємо, як заробити тобі на більшу студію.

Ох, більша студія. До мене дійшло. Яка ж я дурепа! Генрі міг би вигравати лотерею у будь-який час! Але ж він ніколи навіть не намагався, бо це – ненормально. Він вирішив відкинути свою фанатичну відданість ідеї жити життям нормальної людини лише для того, щоб у мене була студія,