Читати книгу - "Шістка воронів"

Зараз вартові сперечалися з водієм фургона, і один із них показував на Інеж.

— Що сталося? — прошепотів він Ніні.

— Вони стверджують, що з паперами щось негаразд, що в них є сулійська дівчина замість шуанського хлопця.

— А водій? — запитала Інеж.

— Він весь час повторює, що це не його проблема.

— Так і є, — підбадьорливо пробурмотів Каз.

Хлопець спостерігав, як вартові тиняються туди-сюди. У цьому й була краса всіх цих автоматичних запобіжників і різних рівнів безпеки. Вартові завжди думали, що можуть покластися на когось іншого, хто зауважить помилку або розв’яже проблему. Лінощі не були такими надійними, як жадібність, але вони теж виявилися непоганим важелем. І вони говорили про в’язнів — закутих, оточених зусібіч, котрих збиралися запроторити до камер. Цілком безпечних.

Врешті один із в’язничних вартових зітхнув і зробив знак своїм підлеглим.

— Дівескемен.

— Уперед, — переклала Ніна й продовжила пояснювати, що казав вартовий. — Відведіть їх до східного блоку, і хай наступна зміна їх відсортує.

Каз дозволив собі глибоченне зітхання з полегшенням.

Як і передбачалося, вартові поділили групу на чоловіків і жінок і повели обидві шеренги, що гриміли кайданами, крізь майже круглий склепінчастий прохід у формі роззявленої вовчої пащі.

Вони увійшли до приміщення, де сиділа стара жінка із закутими в ланцюги руками, оточена вартовими. Її очі були порожніми. Коли наближався ув’язнений, вона хапала його або її за зап’ястя.

Людський підсилювач. Каз знав, що Ніна працювала з ними, коли прочісувала Мандрівний Острів у пошуках гришників, котрі могли б приєднатися до Другої армії. Ці люди могли відчувати силу Гриші на дотик, і Каз бачив, як їх наймали для картярських ігор на великі ставки, щоб переконатися, що ніхто з гравців не був Гришею. Той, хто може змінювати пульс гравця чи навіть підвищувати температуру в кімнаті, має переваги, котрі не можна назвати чесними. Але фієрданці використовували підсилювачів з іншою метою: жоден Гриша не мав пролізти крізь їхні стіни неідентифікованим.

Каз спостерігав, як Ніна наближалася до жінки. Він бачив, як вона затремтіла, простягнувши руку. Жінка стиснула пальцями зап’ястя дівчини. Її повіки коротко змигнули, жінка відпустила Нінину руку й махнула, щоб та проходила.

Вона здогадалася, але їй було байдуже? Чи спрацював парафін, яким вони вкрили Нінині руки?

Коли їх повели в арку з лівого боку, Каз мигцем глянув, як Інеж зникає в протилежній арці разом з іншими ув’язненими жінками. Він відчув різкий біль у грудях і з тривожним поштовхом зрозумів, що це була паніка. Це вона вивела його зі ступору у фургоні. Її голос повернув його назад із темряви, це була мотузка, за яку він ухопився й витягнув себе до якоїсь подоби здорового глузду.

Ув’язнених чоловіків, котрі брязкали ланцюгами, повели темним сходовим просвітом до металевого містка. Ліворуч від них була гладенька біла твердь кільцевої стіни. Праворуч від містка відкривався вид на безкраю скляну загорожу завдовжки майже чверть милі, таку високу, що без проблем могла загородити торговий корабель. Вона була освітлена велетенським металевим ліхтарем, що звисав зі стелі, наче блискучий кокон. Подивившись униз, Каз побачив кілька рядів броньованих фургонів із куполоподібними гарматними баштами. Вони мали великі колеса, з’єднані широкими плазуновими кільцями. На кожному фургоні виднівся ствол масивної зброї, — щось середнє між рушницею й гарматою, — він виступав із того місця, де зазвичай запрягали кілька коней.

— Що це за штуки? — прошепотів хлопець.

— Торвеґени, — ледь чутно відгукнувся Матаяс. — Щоб тягнути їх, не потрібні коні. Коли я покинув Фієрду, вони вдосконалювали розробку.

— Без коней?

— Танки, — пробурмотів Джаспер. — Я бачив прототипи, коли працював у Новозем’ї зі зброярем. Кілька штук вогнепальної зброї в баштах. А отой великий ствол попереду! Серйозна вогнева міць.

За загорожею була також важка артилерійська самопливна зброя, стелажі, забиті гвинтівками, боєприпаси й маленькі чорні бомби, котрі равканці називали гранатами. На стінах за склом на ретельно продуманому стенді було викладено старовинну зброю — сокири, списи, луки. Над усім цим висіло знамено, де срібною й білою фарбами було написано «СТРИМАКТ ФІЄРДАН».

Коли Каз кинув погляд на Матаяса, велетень пробурмотів: «Фієрданська міць».

Каз уважно вдивлявся в товсте скло. Він розумівся на захисних спорудах, і Ніна мала рацію: це скло — куленепробивне й непроникне — теж виготовив Творець. Потрапляючи до в’язниці чи йдучи з неї, бранці бачитимуть зброю, гармати, машини війни — усе це грубі нагадування про могутність фієрданської держави.

«Ну ж бо, хизуйтеся, — подумав Каз. — Неважливо, наскільки потужна в тебе зброя, якщо ти не знаєш, куди з неї цілитися».

З іншого боку загорожі він помітив другий місток, яким крокували ув’язнені жінки.

«З Інеж усе буде гаразд». Він мусить залишатися пильним. Зараз вони на ворожій території, у місці, де ризики стають дуже високими, тут можна потрапити в скрутне становище, з якого не вдасться вибратися, якщо ти не будеш напоготові. Чи зрозуміла команда Пекки це до того, як їх викрили? А де був сам Роллінз? Залишився він у безпечному й надійному Керчі чи теж став в’язнем фієрданців?

Ніщо з цього не мало значення. Зараз Каз мусить зосередитися на плані й пошуках Бо Юл-Баюра. Він кинув погляд на інших. Вілан мав такий вигляд, наче збирався напудити в штанці. Гелвар був, як завжди, невблаганним. Джаспер лише всміхнувся й прошепотів:

— Що ж, нам вдалося дозволити запроторити себе до місця, яке охороняють найкраще у світі. Ми або найгеніальніші, або найнедоумкуватіші сучі сини, котрі коли-небудь народжувалися.

— Скоро дізнаємося напевно.

Їх провели до іншої білої кімнати. Ця була обладнана олов’яними ваннами й шлангами.

Вартовий заґелґотів щось фієрданською, і Каз побачив, що Матаяс і ще кілька людей почали роздягатися. Проковтнув жовч, що піднімалася горлом. Він не блюватиме.

Він може це зробити — він мусить це зробити. Подумав про Джорді. Що б сказав Джорді, якби його молодший брат втратив шанс на розплату, тому що не зміг перебороти дурнувату хворобу, що сидить усередині. Але це лише викликало спогади про холодну братову плоть, про те, як вона бовталася в солоній воді, як у плоскодонному човні на нього навалилися мертві тіла. Казові потемніло в очах.

«Зберися, Бреккере», — різко вилаявся на себе. Не допомогло. Він збирався знову зомліти, тоді все минулося б. Інеж якось запропонувала навчити його падати. «Хитрість у тому, щоб тебе не збили з ніг», — сказав він, засміявшись. «Ні,