Читати книгу - "Фальшивомонетники"

Олів’є та Бернар уже сиділи за столом в одному з ресторанів на бульварі. Перед теплою усмішкою свого друга смуток Олів’є розтанув, як іній на сонці. Бернар уникав згадувати ім’я Пасавана. Олів’є це відчував, його остерігав якийсь потаємний інстинкт. Але це ім’я крутилося в нього на губах; він мусить заговорити, і хай буде що буде.

— Атож, ми повернулися раніше, ніж я повідомив свою родину. Сьогодні ввечері «Аргонавти» дають банкет, і Пасаван неодмінно хоче бути на ньому присутнім. Треба, щоб наш новий часопис жив у дружбі зі своїм старшим братом і не виставляв себе суперником... Було б добре, якби ти прийшов. І знаєш... було б добре, якби ти привів Едуара... Можливо, не на сам банкет, туди треба бути запрошеним, але відразу після банкету. Це відбуватиметься в залі другого поверху в таверні «Пантеон». Там будуть головні редактори «Аргонавтів», і кількоро людей, які співпрацюватимуть у «Авангарді». Наш перший номер майже готовий; але скажи... чому ти нічого мені не надіслав?

— Тому що не мав нічого готового, — досить сухо відповів Бернар.

Голос Олів’є став майже благальним:

— Я написав твоє ім’я поруч зі своїм, у змісті... Ми зможемо трохи зачекати, якщо треба... Не має значення що... але що-небудь... Ти нам майже пообіцяв.

Бернарові дуже не хотілося засмучувати Олів’є. Але він вирішив виявити твердість:

— Послухай мене, старий, ліпше я тобі відразу скажу. Боюся, я ніколи не зможу порозумітися з Пасаваном.

— Але ж я керую журналом! Він надав мені цілковиту свободу.

— Крім того, мені не дуже до вподоби, що ти просиш мене надіслати не має значення що. Я не хочу писати «не має значення що».

— Я так висловився, бо знав, що не має значення що від тебе буде завжди добрим матеріалом... З-під твого пера не може вийти «не має значення що».

Він не знав, що сказати. Він став заникуватися. Якщо він не відчуватиме свого друга поруч, цей журнал перестане його цікавити. Якою вона була гарною, ця мрія влаштувати спільний дебют!

— А потім, старий, хоч я уже й почав дуже добре розуміти, чого я робити не хочу, я ще не дуже добре знаю, що я робитиму. Я навіть не певен, що писатиму.

Ця заява вжахнула Олів’є. Але Бернар вів далі:

— Ніщо з того, що легко мені пишеться, мене не спокушає. Саме тому, що я легко будую фрази, я відчуваю жах перед легко побудованими фразами. І не те щоб я любив труднощі заради самих труднощів: але я вважаю, що справді, сьогоднішні літератори не люблять завдавати собі клопоту. Для того щоб написати роман, я ще не досить добре знаю життя інших людей; а сам я ще майже не жив. Вірші вселяють мені нудьгу, александрійський вірш уже затертий як стара мотузка, вільний вірш не має форми. Єдиний поет, який задовольняє мене сьогодні, — Рембо.

— Саме це я й написав у нашому маніфесті.

— Тоді даремно я все це тобі повторюю. Ні, старий, ні, я ще не знаю, чи я писатиму. Іноді мені здається, що писання перешкоджає жити і що можна ліпше виразити себе діями, ніж словами.

— Твори мистецтва — це ті дії, які довго живуть, — боязко втрутився Олів’є.

Але Бернар не слухав його.

— Саме це мене найбільше й захоплює в Рембо. Те, що він віддав перевагу життю.

— Він зіпсував своє життя.

— Що ти про це знаєш?

— Ну, старий...

— Не можна оцінювати життя інших за його зовнішніми ознаками. Але припустімо навіть, що він його занапастив: йому не щастило, він страждав від злиднів і хвороб... Та хоч його життя й було таким, я йому заздрю. Навіть пам’ятаючи про його трагічний кінець, я заздрю цьому життю більше, аніж, скажімо, життю...

Бернар не закінчив фразу. Зібравшись назвати одного зі своїх знаменитих сучасників, він завагався між багатьма іменами. Він знизав плечима й провадив:

— Я невиразно відчуваю в собі надзвичайні прагнення, внутрішнє хвилювання, пориви, незбагненне збудження, які я не прагну зрозуміти, за якими не прагну спостерігати, боячись перешкодити їм виникати. Ще зовсім недавно я невтомно намагався аналізувати себе. Я мав звичку постійно розмовляти сам із собою. А тепер, навіть якби я цього хотів, я більше не можу. Ця манія урвалася несподівано, і я навіть цього не помітив. Я думаю, що цей монолог, цей «внутрішній діалог», як казав наш професор, включав у себе певне роздвоєння, на яке я став неспроможний від того дня, коли почав любити когось іншого, крім самого себе, любити більше, ніж самого себе.

— Ти говориш про Лору, — сказав Олів’є. — Ти й досі любиш її, як і раніш?

— Ні, — сказав Бернар. — Усе більше й більше. Мені здається, що така властивість любови — ніколи не залишатися тією самою. Бути змушеною посилюватися, щоб не ослабнути. І що саме це відрізняє її від дружби.

— Але й дружба може ослабнути, — зауважив Олів’є зі смутком у голосі.

— Я думаю, що дружба не знає таких крайностей.

— Скажи-но... Ти не розсердишся, якщо я запитаю тебе про щось?

— Запитай — тоді знатимеш.

— Бо мені дуже не хотілося б тебе розгнівати.

— Якщо ти залишиш свої запитання при собі, я розгніваюся ще дужче.

— Я хотів запитати, чи відчуваєш ти до Лори.. жадання?

Бернар несподівано зробився дуже серйозним.

— Ти це запитуєш тому, що ти... — почав він. — Так от, старий, розумієш, зі мною відбувається щось дивовижне, річ у тому, що я взагалі перестав відчувати будь-які жадання, після того як познайомився з нею. Колись, ти ж пам’ятаєш, я спалахував пристрастю по двадцять разів до двадцятьох жінок, які стрічалися мені на вулиці (і саме така велика кількість і перешкоджала мені обрати якусь одну), а тепер мені здається, я ніколи не зможу більше сприймати іншу форму краси, аніж її краса; здається, я вже ніколи не зможу полюбити інше чоло, інші губи, інший погляд, аніж її чоло, її губи, її погляд. Але я відчуваю до неї глибоку пошану й біля неї всяка плотська думка здається мені нечестивою. Я думаю, що помилявся стосовно себе, і що моя природа дуже цнотлива. Завдяки Лорі мої інстинкти стали витонченими. Я відчуваю в собі великі невикористані сили. Я хотів