Читати книгу - "Бікфордів світ"

А щур уже біг повз зрізану гарматну башту до тонучого крейсера, біг швидко, немов розганяючись для стрибка.

Палуба крейсера майже порівнялася з пристанню. У Харитонова від хвилювання перехопило горло.

– Стій, дурню! – заволав він щурові. – Куди ти? Потонеш!!!

Але звірок, розігнавшись, стрибнув на залізну палубу і зник серед споруд. І тільки тихий дріб його бігу прозвучав у тиші, що несподівано настала. Потім завирувала вода, що поглинула палубу.

На обличчях кореспондентів, які спостерігали за одностороннім роззброєнням, з'явилася розгубленість.

Корабельні споруди та щогли з антенами зникли під водою. Але тиша тривала. Люди нерухомо стояли на пристані, й навіть запізніле клацання фотоапарата не злякало тишу.

Харитонов заплющив очі й до болю у вилицях зціпив зуби.

– Щури біжать із тонучого корабля, – промовляв він подумки. – Щури біжать із корабля… з одного тонучого корабля на інший.

Права його рука потягнулася до шнура. Сірники були вже в лівій руці.

Він розплющив очі й запалив сірник. Повільно підніс його до шнура. Шнур заіскрився…

Різкий удар звалив його. Перед його обличчям чиїсь чоботи затоптували іскристий кінець бікфордового шнура. Харитонов лежав і дивився, як чинить опір вогонь товстим гумовим підошвам. Але тут чобіт ударив його в обличчя, і червоні кола попливли перед очима.

Кореспонденти ожили і знову заклацали камерами, спостерігаючи, як люди в цивільному, потоптавши ногами дивного бородатого чоловіка в старій військовій формі, взяли його під руки й укинули в легкову машину.

Опритомнів Харитонов у кімнаті з цементною підлогою та вузькими нарами, прикрученими до холодної стіни. Доторкнувся до обличчя і відсмикнув руку – від різкого болю ледве не втратив свідомість.

Він перекинувся на спину, опустив руку, спробував витягнути з-під нар речовий мішок, але не знайшов його там. Підвів голову й оглянув камеру. Зупинив погляд на залізних дверях із квадратним заґратованим віконцем.

За дверима забряжчали ключі.

Увійшли двоє – наглядач у військовій формі та літній лікар у халаті, замалому і з дірками, крізь які було видно салатовий светр. Лікар нахилився до обличчя Харитонова, розсунув своїми товстими пальцями розбиті губи.

– Подвійний перелом вилиці, – сказав він, зітхнувши й випроставшись. – Боюся, що говорити йому буде важко.

Наглядач знизав плечима.

– Треба його взяти в тюремну лікарню, – здогадним тоном сказав лікар.

– Вставай! – м'яко наказав наглядач.

У тюремній лікарні годували рідкою манною кашею. Давали чай, прозорий, як вода. Нічого не говорили.

Через три дні Харитонов повернувся в камеру. І побачив, що на нарах навпроти лежить товстий чолов'яга. Лежить і палить, задумливо дивлячись у стелю.

– А, сусід! – Він повернув голову до Харитонова й усміхнувся, показавши два золотих зуба. – 3 поверненнячком!

Харитонов кивнув і сів на свої нари.

– Чом такий невеселий? – Чолов'яга підвівся на ліктях, із цікавістю роздивляючись сусіда.

– Чого веселитися? – похмуро, насилу ворушачи язиком, запитав Харитонов.

– Як чого?! – здивувався сусід. – Скоро свята! Печиво до чаю дадуть!

Харитонов гмикнув і влігся.

– Чув я, що ти теж шпигун? Колеги? – не вгамовувався сусід.

Харитонов відвернувся до стіни. Сусід іще кілька разів пробував розпочати розмову, але Харитонов мовчав.

За залізними дверима забряжчали ключі. Увійшов наглядач.

– Гей ти, з поламаним обличчям, підіймайсь! – наказав він.

Харитонов підвівся. Хвилин п'ять вони йшли коридорами вздовж однакових залізних дверей і слухали гучне відлуння своїх кроків, що розносилося по всій будівлі. Піднялися сходами із дротяною загорожею в два людських зрости. Пройшли крізь подвійні ґратчасті двері й опинилися в наступному коридорі.

– Не люблю!!! – заволав хтось істеричним голосом, і Харитонов, сторопівши, зупинився.

– Давай-давай! – підштовхнув його в спину наглядач. – Це він не тебе не любить.

Зупинилися біля коричневих дерев'яних дверей. Наглядач увічливо постукав.

– Входь! – відповіли звідти.

Наглядач підштовхнув Харитонова, і вони зайшли до кімнати, в якій сидів худорлявий чоловік років сорока, одягнений у цивільне. Коротке волосся було зачесане на проділ. На лацкані піджака висів латунний «ромбик» якогось інституту.

– Довго ж ви до нас ішли! – привітно мовив він.

– Ледве ноги пересував, – обурився наглядач. – Тільки який шум у коридорі почує – зупиняється!

– Так… – гмикнув хазяїн кабінету, прибравши з лиця усмішку. – Сідайте! А ти там почекай!

Харитонов сів на стілець навпроти худорлявого.

– Мене звуть слідчий Берутов, – сказав той. – А як вас?

– Молодший матрос Василь Харитонов.

Слідчий посміхнувся.

– Як називався ваш крейсер? – єхидно запитав він.

Харитонов не відповів.

– Гаразд, пора говорити серйозно! – Слідчий встав і, упершись долонями в поліровану поверхню столу, сказав: – За спробу терористичного акту вас чекає вища міра, і це у кращому разі. Я не говорю зараз про гірший випадок. Так от, якщо ви не хочете дізнатися, що таке гірший випадок, – будьте гранично щирі зі мною, адже я – ваш слідчий!

Харитонов мовчав.

Берутов сів і незадоволено втупився в цього рудобородого з розбитим обличчям чоловіка.

– Отже, ваше справжнє ім'я?

– Василь Харитонов.

– Припустимо. Від кого ви отримали завдання вчинити теракт?

– Ні від кого… Сам.

– Сам?! – здивовано перепитав Берутов.

– Так.

– А де взяли бікфордів шнур?

– На баржі, на якій я плавав.

– Коли плавали?

– Під час війни.

– Так, так… Де захована вибухівка?

– Динаміт на баржі, – стомлено відповів заарештований, – на березі Японського моря. Туди ж і шнур тягнеться…

Слідчий примружив очі.

– Не розігруйте божевільного! – із погрозою мовив він. – Звідси і божевільні, і здорові виходять в одні двері. Гаразд. Поговоримо про інше.

Слідчий нахилився й підняв із підлоги речовий мішок Харитонова. Вийняв ноти, пісковий годинник, карту Російської імперії.

– Почнемо по порядку: ви захоплюєтеся музикою?

Харитонов хитнув головою.

– Тоді звідки у вас це? – слідчий узяв ноти і помахав ними, як віялом.

– Композитор з Музлага просив у Кремль передати…

– А що таке Музлаг?

– Музичний табір.

– Хіба у нас музиканти не в загальних сидять? – немов сам у себе запитав слідчий. – Кому в Кремлі ви маєте це передати?

– Тому, хто музикою керує, – неголосно відповів Харитонов.

– Цікаво! – Слідчий натиснув маленьку чорну кнопку на столі.

З непомітних дверей вийшов військовий у званні лейтенанта.

– Ось! – Берутов простягнув йому ноти. – Розшифруйте і встановіть адресата; легенда – він у Кремлі музикою керує. Виконуйте!

Лейтенант човгнув чоботом і вийшов.

– Ну що ж, продовжимо! – миролюбно сказав слідчий. – Тепер поговоримо про час. Звідки у вас цей годинник?

– Сам зібрав, – прошепотів Харитонов.

– Так ви матрос чи є… склодув?

– Матрос.

Слідчий важко зітхнув.

– Ви мусите переконувати мене в тому, що всі ваші слова – правда, інакше… Хто зібрав