Читати книгу - "Роман про добру людину"

за умови, що Максим понад усе на світі пильнуватиме цей довірений йому скарб і, як не кожного дня, то бодай раз на тиждень до перших півнів (тобто на годину, як найсильніше розпаношується зло) випускатиме на волю гнідих гризунів, що на Максимових очах вийшли з кобзарської крови (калюжа збрижилася й підвелася зграйкою вогнистих мишей), бо це миші, які проникають кожному в душу і в найпотаємніші помисли, сточуючи пагони зла, що його нечистий у слабу мить підкидає в людське серце, а коли прийде час, він, мишачий пастух, забере свою зграйку назад, тільки доти нехай Максим опікується нею, пильно стежачи, аби жодна з мишей не забігла й не захиріла без господаря, бо коли хоч одна загубиться, кінець не лише Максимові (тієї хвильки він одразу ж переставиться), а й усьому світові, а цього, самозрозуміла річ, вистачало, аби Максим, серед ночі збираючи до голови мишачу зграйку, повзав навколішки біля барака, обстежуючи кожен камінчик з такою ретельністю, що мало не проґавив, як під соняшник баби Грицихи під'їхав на білому, як сметана, румакові козак Мамай (з-за Карвенделя саме зійшов місяць, а Максим ще змалку досить надивився по старих клунях, на вуликах та на бабиних скринях різних зображень козака Мамая, щоб одразу його пізнати, та й румак Мамаїв проплив повз Максима так близько, що мало не розтрощив йому копитом руки), під'їхавши, попустив віжки і, ніби очікуючи заздалегідь домовленого побачення, тричі випалив через ліве плече з перлямутрової гаківниці (Максим, може, й не надав би цьому значення, якби зовсім виразно не спостеріг: срібна куля, облетівши табір, кожного разу повертається козакові на долоню), після чого й появилася на порозі барака баба Грициха в плахті і з чебрецем у рущ.

Очевидно, якби саме цієї миті зі щойно зібраної зграйки не виплигнула найнепосидющіша миша, скориставшися з Максимовою збудження (справді, так, як тієї ночі, миші ніколи не товклися в його голові, а заганяючи мишей, він мусів бути особливо спокійний і врівноважений, — про це ще тоді попереджав мишачий пастух, навчаючи Максима, як жити з мишами в голові, який тепер, замість старанно стиснути обома руками чоло, а особливо очі й скроні, поки зграйка заспокоїться, й податися до ліжка, вибалушився на Мамая), Максимові не довелося б ще раз пускатися навскоки за мишею і, ловлячи її, випадково глипнути на бік, щоб зауважити: верхи на Карвенделі, звісивши зелені волохаті ножища, вкриті бородавками, сидить сатана з тілом, покрученим гвинтом, аж численні сідниці, які шкіряться пиками конопатого Йоськи, заходять йому на живіт, роблячи спокусника роду людського багатогрудим.

За таких обставин може й ліпше виявилося б, як згодом напучував Максима Сціпіон Удівець, відвести очі й побажати, аби земля поглинула нечистого, і мара напевно щезла б; тільки Максим не здолав з переляку не лише щось побажати, а й кліпнути повіками. А що він не спромігся стулити очей, то й побачив: щойно козак Мамай уклонився бабі Грицисі, сатана почорнів і, пахнувши гнилими іскрами-серпами, заходився ловити, як тільки-но Максим свій мишачий виводок, весь табір, барак за бараком, аж у повітрі запахло трупами й самого Максима почало придушувати до землі.

Та баба Грициха вдарила чебрецем себе в груди, і звідти вийшло її променисте серце, аж сатана з несподіванки відсмикнув лапи від першого барака, що на нього він уже наклав був пазурі, і на мить завагався. Але на його торсі вмить засичали Йосьчині слизаві голови, і сатана, підбадьорений, зволожив лапу ропою, що витекла зі Сталінових писків на диявольському тілі, випалюючи все живе навколо, набрав повітря, гойднувшися, і поцупив у жменю бабине Грицишине серце, а тоді заходився його ковтати, давлячися від поспіху й зловтіхи.

Однак серце баби Грицихи, замість щезнути в гнойових щелепах нечистого, стало на очах збільшуватися, а диявол маліти, аж поки не перетворився на пуголовка, завбільшки з ропуху, що впала до ніг козакові Мамаю, який відчепив з пояса чересок чи порохівницю на довгому шнурку, накинув його на зачев'яділого сатану, затягнув гузир і, сховавши капшук в оксамитову кишеню, до землі вклонився перед бабою.

І з того, як козак Мамай уклонився, Максим аж затрясся, збагнувши: то не козак Мамай, характерник і оборонець правди, а сам Господь схилив коліна перед бабиним серцем, бо коли Максим глянув ще раз, аби остаточно пересвідчитися, то побачив на місці козака Мамая лише вогняной стовп, як це завжди стається за Божого об'явлення, хоч диявол з пересердя, що йому не вдалося цього разу добігти жертви, і пробував кинути тінь на палющий вихор, аби він здався блідою доріжкою від місяця, проте Максим устиг угледіти, що насправді відбулося, і цього вистачало, аби він переповідав свою пригоду з таким переконанням, умліваючи від трепетної радости, аж на обличчі Дмитрика (який, мимоволі зупинившися послухати найновіших таборових балачок, вичув у Максимових словах щось своє, ані трохи не пов'язане з Максимовими оповістками, глибоко особисте й наче вперше повнотою усвідомлене) з'явився вираз, що змусив Терещенка попрощатися з професором Загородним, пообіцявши навідатися пізніше, й підійти до Дмитрика, аби ще раз запитати: «Ви остаточно залишаєте табір?» — ні на секунду не припускаючи, наскільки цей запит змінить його життя, ба більше, виснує з нього зовсім іншого, спрощенішого, а заразом і ускладненішого до невпізнання Терещенка, який на відміну від себе попереднього (а йому ж здавалося, — і хіба це не здається кожному? — ніби він себе трохи знає!), сором'язливо-відлюдкуватого невдаху, що за браком наукових амбіцій, назавжди похованих у сталінській кошарі, де його не раз викидали з різних учбових закладів за непролетарське минуле завдяки його батькові, священику-українофілові, мріяв емігрувати світ-заочі, забути переслідування то за походження, то за ухили, свої й батькові, хоч переважно за батькові, то за саму спробу бути людиною, стерти з пам'яті вигнання, табір, злидні, аби нарешті втекти від людської злоби, глупоти й забобонів, породжених вузькістю серця й мозку, — з власної волі зречеться безпеки й спокою, як найпідступнішого й наймерзеннішого ґанджу, що непомітно з'їдає сумління, перетворюючи людину на шматок слизу, — порине в саму гущу еміґраційної діяльности, політичної, громадської, просвітницької, яку досі (чи не під впливом напханої в підсвідоме російщини, що стільки років, хоч він не належав до надто гнучких характерів, калічила не лише його, звичайнісінького вчителя, а й кращі українські голови?) ігнорував і осуджував (на те, певне, дещо подіяло й раннє розходження в поглядах з батьком) як вияв провінційної обмежености, ну, і самозрозуміле, нетерпимости (дивно, тепер він не спромігся б провести межі, де починається обмеженість, а вона ж