Читати книгу - "Брама"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Робе, мені здається, ти хочеш розповісти про те, як фантазував про анальний секс із Деном Мєчніковим, слушно?
ЗВІТ ПРО РЕЙС
Корабель A3-77, рейс 036D51. Екіпаж: Т. Паррено, Н. Ахоя, Е. Німкін.
Час у дорозі — 5 днів 14 годин. Місцезнаходження — поблизу Альфи Центаври А.
Звіт: «Планета схожа на Землю, має буйну рослинність.
Рослини здебільшого жовтого кольору. Атмосфера схожа на суміш гічі. Планета з теплим кліматом, без полярних снігових шапок. Температурний діапазон охоплює температуру, аналогічну тропічній та екваторіальній на Землі, а також помірну, яка змінюється ближче до полюсів. Тваринного життя чи його слідів (метану тощо) не виявлено. Декотрі рослини є хижими; рухаються дуже повільно, вириваючи ліаноподібні корені, а потім обкручуючись і заново пускаючи коріння. Вимірювання показали, що їх максимальна швидкість становить 2 км/год. Артефактів не виявлено. Паррено та Німкін висадилися й повернулися зі зразками рослин, але померли внаслідок реакції, схожої на дію отруйного сумаха. У них на тілі з’явилися величезні пухирі. Відтак, Паррено та Німкін почали скаржитися на біль, свербіж і сильну задуху, ймовірно, викликану рідиною, що почала накопичуватись у легенях. Я не взяв їх на судно, не відкривав посадковий модуль і не дозволив йому стикуватися з кораблем. Я залишив їм особисті повідомлення, потім скинув посадковий модуль і повернувся без них»
Висновок Корпорації: Зважаючи на репутацію Н. Ахої, його не буде покарано.
— Ага. Маєш гарну пам’ять, Зіґфріде. Я плакав через матір. Частково…
— Робе, ти говорив мені це.
— Так.
Я замовкаю. Зіґфрід чекає, я теж. Здається, я хочу, щоб мене ще більше вмовляли, і через деякий час Зіґфрід бере ініціативу до своїх рук:
— Подивимося, чи зможу я тобі допомогти, Робе, — каже він. — Яким чином плач за матір’ю і фантазії про анальний секс із Деном пов’язані між собою?
Я відчув, що всередині мене щось коїться — наче щось м’яке і мокре у грудях перетекло до горла й почало там булькотіти. Я зрозумів: коли заговорю, мій голос буде тремтіти і звучатиме зовсім жалюгідно, якщо я не контролюватиму його. Тому я намагаюся робити це, хоча чудово знаю: в мене немає таких таємниць від Зіґфріда, адже за допомогою своїх здавачів він може дізнатися про те, що відбувається всередині мене, з тремтіння тріцепсів чи вологості моїх долонь.
Та я все одно намагаюся. Тоном викладача біології, який розповідає, з чого складається препарована жаба, я говорю:
— Розумієш, Зіґфріде, мама любила мене. Я знав це, і ти теж. То була логічна демонстрація, бо в неї не було вибору. А Фройд казав, що хлопчик, упевнений, що мати не любить його, виросте невротиком. Лише…
— Ну, Роббі, це не зовсім так. До того ж, ти корчиш із себе розумника. Ти ж знаєш, що не хочеш робити такий довгий вступ. Ти ухиляєшся від відповіді, правда ж?
Іншого разу за ці слова я вирвав би всі мікросхеми з його чіпів, але цього разу Зіґфрід правильно налаштував мене. Тож погоджуюсь:
— Хай буде так. Але я знав, що мама любила мене. Вона не могла з цим нічого вдіяти! Я був її єдиним сином. Мій батько загинув… не треба прочищати горло, Зіґфріде, я незабаром дійду до цього моменту. Логічно, що мама любила мене, і я розумів це, навіть не сумніваючись, але вона ніколи не говорила про свою любов. Ніколи.
— Тобто вона жодного разу не казала: «Синку, я люблю тебе!»?
— Ні! — кричу я, але потім опановую себе. — Точніше, прямо не говорила. Тобто, коли мені було років вісімнадцять і я вкладався спати, вона зізнавалася своїм друзям… тобто, подружкам, що вважає мене справді за незвичайну дитину. Мама пишалася мною. Я не пам’ятаю, що саме тоді зробив — виграв якийсь приз чи знайшов роботу. Проте, тієї хвилини вона пишалася мною, любила мене і сказала це… Але не мені.
— Робе, будь ласка, розповідай, — звелів Зіґфрід через кілька секунд.
— Я й розповідаю! Дай мені дві-три хвилини; воно ж болить. Здається, ти називаєш це «матірний біль».
— Робе, не став собі діагноз. Просто розкажи. Дай волю почуттям.
— Дідько.
Я дістаю цигарку і заклякаю. Зазвичай цигарка добре допомагає, коли із Зіґфрідом починаються проблеми, оскільки майже завжди збиває його на суперечку про те, що я намагаюся посилити напруження замість позбутися його; але цього разу відчуваю надто сильну огиду до самого себе, Зіґфріда, ба навіть до своєї матері. Я хочу з цим покінчити і говорю:
— Дивися, Зіґфріде, як усе було. Я дуже любив маму і знаю — тобто знав! — що вона любила мене.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Брама», після закриття браузера.