Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

продовжувати навчання. Батько спершу намагався переконати його в потрібності диплома. Та аргументів так і не знайшов, адже йому самому диплом ніколи не знадобився, а потому той документ узагалі загубився десь під час чергового переїзду. Та, попри це, Гриців батько був твердо переконаний, що диплом солідному чоловікові необхідний. Уявити собі, що це колись може змінитися, йому було складно.

Та Гриць таки покине навчання, і батько носитиме конверти замість нього, а Гриців диплом назавжди так і залишиться десь в архівах Політехнічного, бо батькові віддати його не могли, а Гриць не знайшов часу забрати диплом.

Коли вони з Галиною одружилися, Гриць уже мав непогані зв’язки й успішно провадив «човниковий» бізнес, але Тарас перевів його на принципово новий рівень. І незабаром Гриць уже керував успішною фірмою, яка торгувала нерухомістю. Потому він узявся до будівництва, далі — до розподілу ліцензій на автоперевезення. Завдяки Тарасові Гриць швидко і надійно ввійшов у вузьке коло львівської постпартійно-комсомольської, а відтак бізнесової еліти, яка тримала в руках усі найприбутковіші «теми», як у цих колах називали напрямки бізнесової діяльності.

### 1998

Пологовий будинок скидався на похмурий зореліт, який чомусь аварійно приземлився посеред цього зарослого будяками порожнього поля, вкрився цеглою, мов лускою, і так і залишився стояти, перекособочений та оброслий прибудовами незрозумілого призначення. Центрального входу тут не було, тільки вузенький прохід приймального покою, де зі скрипом відчинялася лишень одна половинка дверей, а ззаду, за будівлею, в кущах причаївся вихід, теж чомусь вузький і незручний. Усередині на поверхах — довгі коридори, а з вікон видно ті самі будяки на полі та поодинокі постаті відвідувачів, котрих заборонено пускати. Точніше, не зовсім так: дозволено заходити лише тим родичам, котрі були присутні на сімейних пологах, заплативши за це належну офіційну суму. Зазвичай то були матері породіль, але іноді траплялись і чоловіки.

Того вечора, коли почалися перейми, Галина була вдома сама. Гриць поїхав у відрядження і несподівано затримався на день довше. Він телефонував кілька разів, але щойно вони поговорили востаннє, як Галина відчула легенький спазм. Набрала номер лікарки, і та звеліла негайно приїздити. Галина вирішила не турбувати Гриця, бо чим він допоможе їй на відстані? Просто викликала таксі, взяла зі шафи давно зібрану сумку з усім необхідним і поїхала. Води почали відходити ще в таксі. Водій запровадив її до приймального покою, і вона сіла на кілька хвилин, чекаючи приходу лікарки. Та спустилася дуже швидко.

— Була у ванні, коли ви зателефонували, навіть голови не встигла досушити, — сказала вона. — Води відійшли?

Галина кивнула.

— Тоді часу мало.

Лікарка покликала медсестру.

— Негайно готуйте пацієнтку до пологів. Картку заповнимо потім.

Галину завели до темної кімнати зі залізним столом посередині, на столику біля дверей лежали мило й одноразове лезо для гоління.

— Лезо маєте зі собою? — запитала медсестра.

— Ні.

Медсестра зітхнула і витягла з тумбочки пластмасовий станок для гоління якоїсь допотопної, ще радянської, конструкції, почорнілий, потрісканий. Усередину вставила лезо «Нева». Такого Галина ніколи раніше не бачила.

— Навіщо це? — запитала Галина.

— Як це навіщо? Вас треба поголити.

— А чому мені про це не сказали? Я би поголилася вдома.

Медсестра мовчки чекала, поки Галина ляже на металевий стіл. Лезо було тупе і робило порізи в найнесподіваніших місцях. Більшість волосся лезом можна було тільки підрізати, але не зголити, і санітарці доводилося висмикувати його силою. Галина розгубилась і не могла збагнути, від чого їй болить більше: від переймів, які дедалі дужчали, чи від того висмикування. Поступово відчуття болю притуплювалось, і Галина здригалась уже тільки від порізів, а не від чергового висмикування, до якого була внутрішньо готова, відчуваючи певну сталу ритмічність болю. Вона думала про те, що, якби вони завчасу подбали про дозвіл на сімейні пологи, тепер із нею могла би бути Дарія Йосипівна. Раніше, коли вони з Грицем обговорювали таку можливість (їй хотілося, щоби з нею був сам Гриць, але він відмовився навідріз), Галині здавалося, що присутність когось із рідних буде її тільки обтяжувати. Дарія Йосипівна почне метушитися, повчати медсестер і лікарів, що та як робити, і лише рознервує всіх, а особливо Галину. Тоді їй здавалося, що досить домовитися з хорошою лікаркою, нормально заплатити — й усе буде гаразд. Адже вона добре перенесла вагітність, не мала жодних проблем зі здоров’ям, народжувати збиралася сама, тож не бачила підстав для хвилювання. Та переоцінити ймовірні сюрпризи, на які можна напоротись у лікарні, неможливо. Як ось із цим лезом. Їй сотні разів розповідали про те, що необхідно взяти зі собою халат і нічну сорочку, так ніби без халата й нічної сорочки не народиш, про марлю, призначення якої назавжди залишилося для Галини загадкою, бо марля просто зникла з її лікарняної сумки, навіть конверт для немовляти пропонували мати зі собою вже на пологах. А про те, що потрібно поголитися, ніхто не сказав. Тепер Галині це видавалося майже очевидним: волосся — це ж додаткові бактерії,◦— та раніше вона про це не думала.

Після процедури гоління їй запропонували вбрати нічну сорочку невизначеного кольору з бурими плямами, мовляв, вона стерильна, — та Галина попросила дозволу вдягнути своє. Лікарка дозволила.

— Отак нам, жінкам, живеться, — філософувала вона, поки Галина вибиралася на гінекологічне крісло. — Чоловік зробив своє, надягнув штани й