Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

— Чоловік у відрядженні,◦— зітхнула Галина.

— Дзвони, щоби завтра був. Сьогодні я про все подбаю сама. З нього шоколадка.

— Та, може, потому подзвоню, коли вже буде все позаду? Чого йому марно хвилюватися?

— Дурні ви, баби, — знову зітхнула лікарка. — За що ж йому і хвилюватися, як не за це. Дзвони вже!

Галина зателефонувала і передала повідомлення на пейджер. Гриць, який був із машиною в Києві, через кілька хвилин уже мчав на максимальній швидкості додому. До Львова він доїхав за шість годин і встиг ускочити в залу для сімейних пологів якраз тоді, коли Галині вкололи останню дозу стимулювальних ліків.

— Що ви їй колете? Навіщо? — перелякався він.

Лікарка мовчки забрала його зі собою в коридор, і, коли вони повернулися через кілька хвилин, Гриць уже був спокійніший. Через три години народився їхній син Олесь.

— Зараз тебе відвезуть до палати, випий оце і поспи, — сказала лікарка. — Дитину заберуть і привезуть тобі завтра на годування.

— А може, хай буде зі мною? — несміливо спитала Галина.

— Ще встигнеш, — невблаганно промовила лікарка. — Може, це твоя остання спокійна ніч на наступні півроку. Користайся.

У палаті їх було двоє. Сусідка Аня народила вже вдруге. Попереднього разу вона робила це в іншому пологовому будинку. Там у палатах не було ні туалетів, ані душу. До туалету треба було спускатися поверхом нижче, а помитися можна було тільки зі загального чану в підвалі, куди раз на день заганяли всіх породіль і примушували змивати кров із міжніжжя. Іноді води на всіх не вистачало, й ті, хто не встиг змити мило, змушені були чекати, поки чан знову наповнять. А це могло тривати навіть півгодини. Мило пекло, жінки, виснажені пологами, ще не могли так довго стояти, дехто непритомнів і падав просто у болото з мильною піною під ногами.

Щоранку о певній годині до Ані приходила свекруха і мовчки ставила біля неї літрову банку горохової зупи, а поряд іще одну — з міцним чорним чаєм. Ні одного, ні другого споживати породіллям не дозволяли, щоби не провокувати додаткові труднощі з травленням, бо від цього можуть розійтися шви. Аня, дивлячись у стелю, казала свекрусі, що зупи і чаю не можна. Та мовчки йшла геть. Наступного дня знову приносила зупу і чай. Зупа була з квасолі, чай — зелений, але чорного кольору. Аня тільки мовчки зітхала.

— А чому чай чорний? — запитала Галина.

— Бо дуже міцний. Свекруха вважає, що чай мусить мати колір і смак, — інакше нема сенсу його пити.

— Що означає смак?

— Цукор. Можеш скуштувати. Тут приблизно стільки цукру, скільки може розчинитися.

Раз на кілька годин приходила медсестра і заливала кожній із них зеленку поміж ноги, щоби дезінфікувати шви. У палаті, де лежали Галина й Аня, був туалет із холодним душем. На унітазі не було пластмасового сидіння, та, зрештою, сідати їм усе одно не дозволяли. У туалеті вони ховали труси, одягати які чомусь було категорично заборонено навіть для коротких прогулянок коридором на час кварцування кімнати. Проте пересуватися з ганчіркою між ногами було складно, а на сходах узагалі можна було вбитися, тож Галина й Аня потай таки вбирали труси, що, на думку лікарів, могло спричинити брак повітря в рані та сповільнити процес заживання. Жінок, котрі були більш слухняними, видавали їхні спазматичні рухи, коли вони, стоячи біля вікна, раптом хапалися за міжніжжя і поправляли закривавлену пов’язку з роздертих простирадл, аби та не випала на землю. Іноді пов’язка таки випадала, і тоді жінка, згораючи від сорому бігла до найближчого смітника, щоби якомога непомітніше викинути її. Породілля заточувалася від надмірного зусилля і залишала на підлозі криваві плями.

Одного разу вони стояли в коридорі й чекали, коли можна буде зайти до палати, яку кварцували, за графіком, кожні кілька годин. І раптом до Ані підійшов лікар, котрий просто в коридорі вирішив перевірити, чи не носить вона часом трусів усупереч забороні. Він підійшов і вхопив її за сідницю. А потому довго читав нотацію. Галина почувалася, мов на шкільному медогляді, коли всіх дівчат заганяли до класу і примушували роздягатись, а тоді кожну оглядав лікар і голосно питав, коли були місячні, чи бувають болі, висловлював свою думку щодо розміру грудей і наявності волосся на геніталіях. Дівчата прикривалися й зіщулювалися, стояли мовчки і не дивились одна на одну.

Узимку 1915-го Іван потрапив до російського полону. Сталося це так. Однієї ночі Іван чергував: мусив ходити вздовж окопів і пильнувати за порядком. Був сильний мороз, і до ранку він дуже втомився. Протягом цілої ночі було якась підозріло тихо на фронті. Йому це не сподобалося, він приглядався довкола уважніше, ніж зазвичай, але так нічого і не помітив. А в той час один австрійський піхотний полк потайки перейшов на російський бік, забравши зі собою всю амуніцію, прапори і навіть полковий оркестр. Через це на відтинку завдовжки приблизно сім кілометрів австрійський фронт залишився без захисту, і туди тієї самої ночі вдерлися росіяни. Вони зайшли