Читати книгу - "Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань, Марія Миколаївна Влад"

за вуйком Николаєм записати. — Ти таке понаписуєш, що хоть із села через тебе тікай. Ади, уже виджу помилку: не Гримало, а Скакунєк мав багато жінок і віддавав їх щезунови. Він усе посилав їх на під нести котикови молоїка. А то хтось нарадив молоко тому чорненькому котикови посолити. Відій уже Скакунєк був одівцем, то Грималова жінка посолила, а Скакунєк поліз котика годувати тим молоком. Єк злазив, то кинуло ‘то з драбини, так з того і в гріб пішов... Але ти не пиши, бо то людські вигадки. Давно Сатані душу записував декотрий, а тепер усі єму записалиси і служут — усі безбожники...

Я цю мамину бесіду знаю — не раз чула. Колись противилася, а далі виджу у ній правду і себе у тому списку... Я малою, коли ми бавилися на Великодні свята коло церкви, завше боялася того, хто підходив із покликом: “Куть-кулуть! Я чорт. Ходи зо мнов”. І приставала до ангелового кличу: “Дзінь-дзілінь! Я ангел. Хто йде до мене?” А в житті’ склалося інакше. Бо життя — то складна, заплутана гра.

— Ви обіцяли розказати про гуцульського посла, — нагадую мамі, відволікаючи на інакше нелегку для нас розмову.

— А, про того, цю прорікав: “Там, де оленячі пійшла, будут електричні світла”. І ще: “Світ буде обшитий дротами, єк старий горнець”. Так і є.

— Ви єго виділи?

— Та й шо з того? Ади, мене не засватав, а твій тато — простий керманич з лісосплаву, так шо ти не донька посла, а чорнороба... Виділа я Петра Шекєрєка на храму у Білоберезці. Файний був чоловік, ростом єк твій зєть Павло — такий здоровий, набитий. У порошницях, у тобівці ціткованій, червоні постоли — дублені, волосінки фабричні з чорної волічки — такі лиш гонорові люди носили, ремінь файно виціткований — у зброє” ний чоловік з голови до ніг.

— Єк то узброєний?

— Та же зібраний, зрихтований — не розумієш? Та й узброєний-таки був — бартка, пістолі. Цим він відрізнявся від других, шо мав много зброї блискучої при собі. У крисани-баршівці на голові з вибитим довкола цітками паском, політиков, а за тим багато трісунок, готичів.

— А шо це?

— Трісунки — на свинській щотині насиляні панцирки так, шо одна щотина зелена, друга червона, трета. синя, четверта жовта. То з’єднуєтси докупи, зв’єзуєтси шерстю — і уно трісетьси. Або кладуть готичі. То такі шнурочки кольорові — по кавальчику усєкого кольору.

— А я виділа на старій фотографії гуцулів у закочених догори капелюхах...

— А, то венгерєк. Венгерєки -носили за Австрії, а пізніше з них посмівалиси, лиш старі убирали великі тверді капелюхи — закочені криси стримували на собі дощ.

— Шекєрєк був вусатий?

— Ні, безвусий, давно вусаті не ходили, хіба зрідка старі. Він спершу сидів з мужчинами на царинці — щось їм розказував, а потому говорив до усіх людей коло церкви. Той умів з народом говорити! Він собі гонорово їхав із Жаб’я у Косів на волові. Осідлав та й їхав. Конем ні, лиш волом.

— Файний був з виду?

— Доста файнин. Єкби я була така вчена, єк ти, то пишла бих за посла. А де твій посол?..

Це вже пішли мамині шпилечки в хід. І по всій бесіді.

* * *

Я мешкаю у Києві коло двох святинь: Видубицького монастиря і гуцульського лісу в Ботанічному саду. Колись за княжих часів це місце називалося Звіринцем і тут буяли не штучно посаджені, а справжні ліси, повні зубрів, оленів, лисиць; сюди ходили на лови. І коли крізь моє вікно запахне смерековою хвоєю, я думаю про Ростоки, не без подиву вслухаючись у назви його присілків та дільниць: Підпасіки, Луги, Губки, Запогар, Меневлоги, Підстінки, Царина, Сені, Опари, Глиняне, Греки, Шварвати, Рабинець... Там, у Рабинці, за дванадцять кілометрів у верхах, я, сімнадцятилітня, учителювала: мої діти були, як ангелики, чисті, послушні, не виділи ні кіно, ні авта, хіба що на малюнках...

Але я знов покидаю своє село, бо мушу йти в Голови. Разом з Лукою Гарматієм, разом із вами, коли ласка... З Ростік до Білоберезки, через Хороцово, Бервінково, Стебні, Устєріки, Ясенів, на Вигоду — а там лиш убік на Красноїлля і за ним Голови. Недалеко, але й не дуже близько.

Голови підпирають своїми верхами полонини. Може, тому й голови, бо тримають на собі, як мітичні фігури, верхній світ, дивовижний світ. Що село — то все люди інакші, а голівські гуцули з-межи усіх найгуцуліші, — так мені здається. І Гарматій то завважив, бо радо зніс покару тут — своє заслання в Голови на десять років.

У першому томі львівського “Учителя” від 1925 року, в річницю смерті Луки Гарматія пишеться:

“За організацію “Просвіти” у Ростоках переводять його (Л. Гарматія. — М. В.) на найгіршу посаду на Косівщині — до Голов. При кінці 1903 p. Лука Гарматій засновує у Головах товариство “Січ”. 1905 p. закладає читальню “Просвіти” у Чорній Річці (присілку Голов) і організовує крамницю при читальни. Лука Гарматій навіть допомагає у вивозі волів на віденський ринок, сам їздить у тій справі до Відня. За його стараннєм замінено громадське урядування з польського на українське (підкреслення моє. — М. В.). У хаті війта читав людям три томи Костомарова (“Богдан Хмельницький”). Зорганізував на Різдво “січових” колядників та допоміг відновити закриту “Січ”,..

А окрім цього, ще й давав у себе притулок Володимирові! Гнатюкови, Михайлови Коцюбинському, Олександрови Олесеви, Михайлови Грушевському і всім, хто жадав вивчити “...житє гуцула у кождій хвилі з перепонами або симпатіями всіх сил “того світу”, котрі за кождою ростинкою, камінчиком, коликом, у воді, в лісі, на дорозі, на царинці, в хаті, при злій і добрій нагоді житя родинного і господарської роботи зорким оком стежать за його поведенням”.

Ця характеристика належить перові самого-таки Гарматія, що писав реченнями-періодами, подібними будовою на Довженкові. До речі, і Олександр Довженко був у