Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Якось ви сказали, що бути вільним, бути собою — і є споконвічна мрія українців. І я з цим згоден. Але як бути собою: чи на хуторі «моя хата скраю», не чіпайте мене, дайте спокій, то й мені до вас діла немає, хоч би ви й більшовики чи москалі. Чи бути собою, як ваш герой — нескорений повстанець, у теперішніх висловах — вільний громадянин вільної країни, якому у своїй країні до всього є діло і який є вільним зовсім по-інакшому, ніж дядько, котрий, навпаки, хоче, щоб до нього нікому не було діла. Може, ось ця, так по-різному зрозуміла свобода і є головним тягарем, що не дає українцям на повен голос заявити про себе світові?
— Важко сказати. Ми вже говорили про недоліки і переваги козацької вольниці, яка так позначилася на ментальності українця. Може, завдяки цій хутірській розпорошеності, де колись кожна садиба була своєрідною фортецею чи фортечкою, ми й посіли найбільшу територію в Європі. Може, якби ми були зібраніші, одностайніші, дисциплінованіші, то давно мали б свою зразкову державу, але у вужчих кордонах. Але ж українці — широка душа, нам подавай територію від Сяну до Дону, а за Доном ми ще посіємо огірочки. Поляки, здається, давно не мріють про країну «од можя до можя», вірмени теж не говорять, як колись, «цо-віц мінчев цов», що теж означає «від моря до моря». А нам навіть гімн каже «від Сяну до Дону», українці не готові жертвувати територією заради добробуту, успішного розвитку, і в цьому вони теж оригінальні, не схожі на прагматичних фінів чи литовців. Ми будемо боротися за своє до загину, кажуть українці, чухаючи потилицю, оскільки борються ж вони не всі, а знов-таки пасіонарна меншість. Ми ще свій прапор поставимо на Кремлі, — кажуть деякі чоловіки, блукаючи сп’яну в снігах з тюльпанами до 8 березня. Одне слово, широка душа. А головне — незнищенна. Та якщо говорити серйозніше, то головна наша проблема — постколоніальна травма. На жаль, ця тяжка недуга не лікується швидко виховною терапією. Вона викорінюється лише зміною поколінь. І не одного. І це за умови, якщо для зростання нових поколінь ми створимо сприятливий гуманітарний клімат. Григір Тютюнник казав, що літературі, як і яблукам, потрібна погода. Гожа погода потрібна й українській людині.
«Я виростав у світі, який догорів і не повернеться більше ніколи»
— Ну так ось, про українську людину. Хотілося б повернутися до ваших, так би мовити, батьківських порогів. Бо тепер, після всього сказаного, дуже цікаво довідатися, як був сформований ваш «український світ»? У вашій родині, пане Василю, були якісь «українські розмови» — про Україну, про, приміром, становище української мови. Ви вже говорили про культ Кобзаря, можливо, було якесь особливе пошанування козацького минулого? Чи якась незвичайна повага до пісні української, до обрядів, до національних традицій? Словом, чи було щось таке у родині, що формувало вас саме як українця? І чи могли б ви тут докладніше розповісти про своїх батьків та їхню роль у цій справі?
— Я народився в патріархальному селі, яке мало чим відрізнялося від того села, де народився Шевченко. Тільки й того, що за Тараса люди ходили на панщину, а за моєї пам’яті — до колгоспу. Така ж хата під солом’яною стріхою, тільки трохи більша, земляна долівка, каганець. Піч, лежанка, мисник, образи на покуті, сволок на стелі... Я з’явився на світ не в пологовому будинку, а вдома під волоським горіхом. Народився з довгим чорним чубом та такий смаглявий, що батько злякався, чи не підмінили його дитину на якесь циганча. Але все одно дуже тішився і на радощах частував усіх перехожих медом, бо саме викачав на початку червня перший узяток. Малюк був доволі опецькуватий. Хрещена мама Люся згадувала: коли мене хрестили в Лисянці, то батюшка, взявши дитину на руки, сказав, що з цього хлопця виросте богатир. Але я ріс звичайною сільською дитиною. У тих-таки патріархальних умовинах. Як підріс, то молов зерно в жорнах, товк ячмінь на кутю у ступі, молотив снопи ціпом... Ще застав круторогих волів. Тисячолітній триб селянського буття. Тому мені легко орієнтуватися в побутових деталях, коли пишу історичні романи. Мене ще з колиски переслідували лихі пригоди, які дивом не закінчувалися фатально. Коли був ще зовсім немовлям, старший братик Петро вирішив розгойдати мою колиску аж до стелі. Це йому вдалося, і дитина випала зі сповитку під самісінькою стелею. Я летів сторч головою на земляну долівку. І тут сталося диво. Голова моя влучила в маленький казаночок з глиною, розведеною кізяками, якою мама мазала долівку. Це, звісно, пом’якшило
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр», після закриття браузера.